МУЗА

Жила собі дівчинка. Нічим особливим не вирізнялася з-поміж інших: каштанове кучеряве волосся, зелені очі, тендітна й розумна. Жила собі, як усі. Когось любила, когось ненавиділа, чомусь учила інших, чомусь сама вчилась, часом плакала, часом сміялася. Кудись бігла, щось робила. Працювала, досягала, зневірювалась й надіялася. Кажу ж вам – як усі. Жила і не знала, що насправді вона – Муза…
–     Люба моя! – пролунав в хмарах оксамитовий голос. – Люба моя Ліно! Прокидайся! Новий день почався, а з ним – і нова робота!
Купідон (а це був саме він!) лагідно поцілував Ліну в рожеве вушко й прошепотів: 
–     Соня! Проспиш усе найцікавіше!
–     Зараз, зараз, – пробурмотіло янголятко, натягуючи на себе пухку м'якеньку хмаринку, – я ще трошки подрімаю…
Купідон набурмосився і враз хмари навколо потемнішали й стало зовсім незатишно. Ліна це відчула й підскочила на хмаринці без жодної ознаки сну на обличчі, ніби промовляючи: “А що я? Я – нічого! Я не сплю!”.
–     Ну що там у нас за робота? Нове завдання?
Купідон не міг довго сердитися на Ліну. Коли він бачив її ніжні рожеві вушка, її тендітну голівку-кульбабку, він мимовільно добрішав, гарнішав, любив всіх і все й дурнувато посміхався.
–     Ну слухай, – він посовався трохи на хмаринці, вмощуючись зручніше. – Вона – Муза, але вона про це ще нічого не знає, не розуміє своєї місії, – почав розповідати Купідон.
–     Ой, бідолашна, – співчутлива Ліна не могла втриматися від коментаря. – Але, як же ми будемо їй це пояснювати? Ми ж не можемо…
–    А от і можемо! – переможно подивився на неї Купідон. – Поки ти тут десятий сон дивилася, мене викликав на розмову сам Зевс! – Купідон скосив погляд на Ліну, перевіряючи ефект.
–     Не може бути… – видихнула Ліна, ще не знаючи, радіти цьому повідомленню чи навпаки.
А Купідону вже терпець уривався. Його просто майже розривало він новини, яку збирався повідомити. 
–     Він викликав мене для того, щоб поінформувати про перехід на новий рівень! Ось! – переможно вигукнув наш милий зухвалець.
–     Не може бути! – радісно й водночас зажурено вигукнула Ліна. – А…я? А як же я? – в її голосі відчувалося наближення солоного потоку сліз.
–     Та ти ж дослухай! Ми, ми з тобою переходимо на новий рівень! Оприявлення! А ти одразу рюмсати! Плаксо ти моя люба, – і Купідон лагідно пригорнув Ліну до себе й поцілував у вже вологі очі.
–     А як же я… Я ж ще попередній рівень не пройшла? – не встигнувши як слід зрадіти, вже засумнівалася Ліна.
–     А так! – знову відчуваючи себе на коні, радісно заявив Купідон. – Тому що ми тепер – пара! І все, що здобув я – твоє теж! Ми тепер працюємо у парі. І нам дали першу дитину, якою ми маємо опікуватися, оцю дівчинку, Музу.
Ліна дивилася на нього, кліпала очима, й нічого не могла промовити. Купідон, як справжній чоловік, узяв ситуацію під контроль у прямому й переносному сенсі. Згріб у свої міцні обійми Ліну, притис її до себе, звільнивши таким чином місце між хмаринками.
–     Годі теревенити! Дивись! – і він розгорнув поряд з нею хмаринки.
На Землі, як у калейдоскопі, замайоріли картинки. Ось ця зеленоока дівчинка іде вулицею, посміхається, й усі зустрічні посміхаються їй також. Ось вона заспокоює свою подругу, в якої проблеми з чоловіком, щось говорить їй, і жінка потроху починає посміхатися… А ось їй зателефонував знайомий, він сумний і суворий, скаржиться на життя, вона посміхається і розповідає йому про те, що прийшла весна, правда-правда прийшла, бо в неї на підвіконні розквітла орхідея, він щось відповідає їй, поступово його обличчя гладшає, він посміхається, й чорна хмара на його чолом розвіюється…
Картинки щезли так само раптово, як і з'явилися.
–     Годі дивитися, – з поважним виразом обличчя промовив Купідон. – Давай збиратися. Скоро сама все побачиш.
–     Як? Ми полетимо на Землю? – з благоговінням видихнула Ліна. – Але ж …як?
–     Люба! Ти ставиш забагато питань! Прямо як справжня земна жінка! Тобі легко буде адаптуватися до земного життя, ‒ зіронізував Купідон. – На нас чекає важлива справа, годі базікати! – уже серйозно промовив він.

Муза, яку насправді звали Лада (від імені Еллада – от же ж назвали батьки!) працювала у невеличкій крамниці з простою, але дуже симпатичною назвою “Щастя”. “Крамниця щастя” ‒ так вирішила Лада назвати свій невеличкий бізнес, згадавши дитяче: “Як ви корабель назвете, так він і попливе”. Вона завжди, скільки себе пам'ятає, щось створювала. Малювала, шила, вишивала, плела. Спочатку лялькам, потім подругам і родичам, потім собі. Потім вирішила, що це може бути справою життя. У ролі доброї феї, яка виділила стартовий капітал, виступила бабуся. Креативним дизайном зайнялася подруга, рекламою – сестра. Так і з'явилася невеличка крамниця щастя. 
Що можна продавати в крамниці з такою незвичною назвою, запитаєте ви? Це дуже просто! Все, що робить людину щасливою. Гарні книжки для того, хто любить читати. Красиві товсті зошити для тих, хто любить ці книжки писати. Різноманітні альбоми й рамки для тих, хто любить робити фото. Аромомасла, лампи й свічки для шанувальників ароматів. Кава  й порцелянові чашки для кавоманів. Ляльки, для тих, хто ними ще не награвся. Прикраси для тих, хто любить себе прикрашати. Та хіба мало таких дрібниць, які роблять людину хоч трішечки щасливішою!
У магазині було по-домашньому затишно. Кілька столиків, вкритих вишитими скатертинами, невеличкі настільні лампи, зручні крісла й шафи від підлоги до стелі, де й розміщалися всі ці шматочки щастя. Здавалося, що ти просто зайшов до гарної знайомої на каву, й не хочеться більше нікуди йти…
Лада цього ранку, як завжди, прийшла до свого щасливого магазина. Відкрила вікна, зварила запашної кави й прилаштувалася в улюбленому кріслі з книжкою. Вона й не почула, як у приміщенні з'явилася ця симпатична пара. Назвати їх бабуся і дідусь – не повертався язик. Вони були явно немолодими, сиве волосся, зморшки, але очі – очі сяяли, як у двох маленьких пустунів. 
–    Доброго ранку! А я й не чула, як ви увійшли, зачиталася, – трохи знічено промовила господиня крамниці.
–    Нічого, дитинко, нічого, не виправдовуйся! – відповів чоловік, лагідно посміхаючись. – Ми з дружиною (він подивися на свою супутницю й погладив її руку) прогулювалися зранку й вирішили подивитися на твоє щастя.
–    Так, так, звичайно, проходьте! – Лада опанувала себе, посміхнулася. – Може – чаю чи кави?
–    Не турбуйся, – відповів чоловік, пий собі свою каву, а то вичахне, а ми тут пороздивляємось трохи, а потім побалакаємо з тобою. І він повільно пішов вздовж полиць, притримуючи за руку свою мовчазну супутницю. 
Лада вже звикла не дивуватися нічому, тим більше, що від цієї пари йшла така позитивна, сонячна енергія (це вона вміла відчувати!), тому спокійно повернулася до своєї кави, дивилася у вікно на вранішнє місто, й геть забула про своїх гостей. І коли раптом відчула на своєму плечі чиюсь руку, то скрикнула від раптовості.
–    Чого ти, дитинко? Це ми – твої янголи. – лагідно промовив старий.
–     Янголи?! – брови на гарненькому обличчі полізли вгору. Кого-кого, а янголів Лада аж ніяк не чекала зустріти.
–    Так, так, янголи. Чого ти так дивуєшся? Можна ми присядемо? – й особливо не чекаючи на дозвіл здивованої дівчини старий чемно всадовив на крісло свою супутницю й зручно вмостився сам.
–    Послухай, Ладо! – вступила врешті в розмову жінка. Голос її бринів, як криштальний дзвіночок. – Відтепер ми – твої янголи-охоронці, а ти – наша дитинка. Ми завжди будемо з тобою поруч, але зазвичай ти не бачитимеш нас. Сьогодні ми оприявнилися для знайомства й для того, щоб повідомити дещо важливе.
–    Відтепер? А чому саме тепер? Чому вас не було раніше? – Лада врешті взяла себе в руки, опустилася на стілець й швидко-швидко заговорила.
–    Заспокойся, дитинко! – знов заговорив старий. Помітно було, що він таки головний у цій незвичній парі. – Ми ж янголи, а не якісь бісові створіння! Не треба нас боятися! – і він лагідно погладив руку дівчини, так само, як перед тим гладив руку своєї дружини. І Лада вмить заспокоїлась.
–     Ви сказали, що хотіли б поговорити зі мною. Про що?
–     Постався до того, що зараз почуєш, уважно і серйозно. Навіть, якщо ти одразу нас не зрозумієш, не відкидай те, що ми тобі повідомимо, обіцяй подумати, – поважно промовив старий.
–     Добре… – знічено видихнула Лада.
–     Так от. Ми хочемо тобі відкрити твоє земне призначення. Повір, не кожному випадає така честь. Люди нерідко все життя покладають на те, щоб зрозуміти, для чого вони прийшли в цей світ. – Обличчя старого було серйозне й величне.
–    Твоє призначення – бути Музою для Поета. – урочисто промовила жінка. Обидва янгола в подобі літньої пари спрямували свій променистий погляд на дівчину.
–    Музою? Але… як? Я не вмію… – розгублена почала було знову говорити вона. – Та й … поета у мене ніякого знайомого нема…
–     Про це ти не хвилюйся! – полегшено зітхнувши, повела розмову далі жінка. – Ми будемо з тобою, будемо підказувати спочатку. Але… ти потім сама зрозумієш. Серце підкаже. Просто слухай своє серце. А Поет – він обов'язково з'явиться, – загадково посміхнулася жінка.
Увагу Лади відволік дзвіночок, що висів на дверях. Вони відчинилися й до магазину буквально влетів чоловік із оберемком книг у руках, які почали поволі падати. Лада кинулася піднімати їх. Книжки вона обожнювали, їм точно не місце на підлозі. А коли підводилася, то стукнулася лобом з цим дивакуватим чоловіком й зазирнула в його сині, як безкрає море, очі…