"Поза зоною доступу "

 М и  опинилися на безлюдній вулиці, за кілька кварталів від школи. Ліхтарі тьмяно блимали, створюючи довгі, химерні тіні, які здавалися нам переслідувачами. Олег та інші двоє були настільки виснажені, що ледь трималися на ногах.

— Нам потрібно сховатися, — прошепотіла я, озираючись. — Додому йти не можна. Директор знає, де ми живемо.

Марк нервово перевіряв свій планшет. Його обличчя зблідло.

— Діано, я спробував під’єднатися до міської мережі, щоб надіслати докази з серверної... і все заблоковано. Директор не просто керує школою. У нього є доступ до провайдерів міста. Ми ніби в акваріумі, і він бачить кожну нашу дію.

У цей момент мій телефон вібрував. Повідомлення від невідомого номера: «Ти думала, що втекла? Ти лише вийшла на новий рівень гри. Чекаю на тебе завтра, 204 кабінет. Або вони не побачать наступного світанку».

Я показала екран Марку.

— Це він. Він не шукає нас. Він виманює мене назад.

— Ти не підеш, — відрізав Марк. — Це пастка.

— Якщо я не піду, постраждають інші, — я відчула, як усередині все стиснулося. — Але ми не підемо туди як жертви. Марку, нам потрібні союзники, які не залежать від шкільної мережі. Пам’ятаєш, ти говорив про старі архіви міської бібліотеки? Про ті, що не оцифровані?

Він на мить задумався, і в його очах спалахнула іскра надії.

— Точно! Аналогові дані. Те, що не можна зламати через інтернет. Там можуть бути паперові досьє на директора та на засновників цієї «Ізоляції».

— Тоді план такий, — сказала я, збираючи волю в кулак. — Ми відвеземо Олега та інших у безпечне місце — до мого брата. Він ніколи не вірив у «ідеальну дисципліну» цієї школи. А ми з тобою вирушаємо в бібліотеку. Якщо ми знайдемо бодай одну зачіпку, яка пов’язує директора з минулим, ми зможемо викрити його не в інтернеті, а в суді.

Ми почали рухатися в бік будинку мого брата, постійно озираючись. Тепер я розуміла: директор не просто грається в Бога. Він боїться того, що хтось дізнається правду про те, хто насправді фінансує цей «експеримент».

Ми йшли нічним містом, і я вперше за довгий час відчула, що ми не просто тікаємо. Ми переходимо в наступ.

Ми прибули до будинку брата, коли місто вже почало прокидатися. Максим, професійний футболіст, звик до ранніх тренувань, тому був єдиним, хто міг прийняти нас без зайвих питань. Коли він побачив, у якому стані ми з Марком привели трьох підлітків, його обличчя одразу стало серйозним.

— Діано, що це за діти? — запитав він, ледь ми зачинили двері.

Я коротко розповіла все: про підземелля, про «Ізоляцію» і про директора. Максим слухав мовчки, стиснувши кулаки так, що побіліли кісточки пальців. Коли я закінчила, він підійшов до вікна і зачинив штори.

— Я знав, що в цій школі щось не так, — промовив він. — Багато років тому, ще до того, як я потрапив у великий футбол, я теж навчався там. Був один період, коли кілька талановитих учнів просто "зникли" зі спортивних секцій. Офіційна версія була — переїзд. Але я ніколи в це не вірив.

Він дістав зі старої шафи папку, в якій зберігав свої записи тренувань. На останній сторінці, під шаром пилу, він знайшов газетну вирізку десятирічної давнини.

— Дивіться, — він вказав на фото засновника школи, яке було напівзакрите іншою статтею. — Це не просто вчитель. Це людина, яка свого часу працювала з моїм тренером. Вони займалися спортивною психологією, але методи були... скажімо так, антигуманними. Вони шукали спосіб «зламати» волю атлета, щоб зробити його ідеальним виконавцем.

Мене кинуло в жар.

— Це не просто експеримент, Максе. Це серійне виробництво «слухняних» людей.

— Саме так, — відповів брат. — І ви не можете піти в поліцію, бо цей чоловік — один із головних спонсорів місцевого спортивного комітету. Вся верхівка міста в нього в кишені.

Марк, який увесь цей час мовчав, підвівся.

— Якщо вони тримають місто, ми маємо винести це за межі міста. Нам потрібно не просто в суд, нам потрібно в медіа. Якщо ця історія потрапить у національні новини, вони не зможуть її зам'яти.

— Я допоможу, — сказав Максим, дивлячись на мене. — У мене є знайомі журналісти, які не бояться писати про корупцію. Але до того часу вам потрібно десь пересидіти.

Він дістав ключі від своєї дачі за містом — місця, де не ловить зв'язок і де нас точно ніхто не знайде.

— Їдьте туди, — наказав він. — А я зберу все, що маю, і зустрінуся з вами ввечері.

Ми з Марком перезирнулися. Здавалося, у нас з'явився реальний шанс. Директор думав, що грає з двома дітьми, але тепер він грав проти професіонала і проти правди, яку більше неможливо було приховати

Дорога до дачі Максима здавалася нескінченною. Ми з Марком мовчали, кожен занурений у свої думки, але відчуття того, що ми нарешті маємо план, трохи вгамувало паніку. Коли ми нарешті дісталися місця — невеликого дерев’яного будиночка, захованого в густих заростях соснового лісу, — Марк першим ділом перевірив телефон.

— Мертва зона, — видихнув він, ледь помітно посміхаючись. — Тут нас не дістане ні його Wi-Fi, ні його «очі».

Я пройшла до маленького кухонного столика і розгорнула газетну вирізку, яку дав нам брат. Десятирічна давнина, чорно-біле фото, на якому директор — тоді ще молодий, але з тим самим крижаним поглядом — тисне руку тренеру Максима. Я придивилася до деталей фону: логотип школи, але інший, ніж зараз. Назва «Проект: Симетрія».

— Марку, подивись, — я тицьнула пальцем у текст під фото. — «Центр спортивної психології та нейротехнологій». Це не школа. Це полігон. Вони не просто ламали волю атлетів, вони випробовували на них методики нейронного програмування. Директор просто вижив із того проекту і створив власну «Ізоляцію», де все працює за тими ж лекалами.

Марк сів поруч, його очі бігали по рядках.

— Якщо це було 10 років тому, то ці методики мали вдосконалити. Діано, ми маємо зрозуміти, що саме вони вводили учням. Це не просто психологія, це щось, що змушує підкорятися беззаперечно.