"Нічна варта"

Після вчорашньої зустрічі з охоронцем ми обидва розуміли: школа перетворилася на мінне поле. Але для мого аналітичного розуму небезпека була лише змінною в рівнянні, яке потрібно було розв’язати.

Ми дочекалися вечора. Коли останній прибиральник покинув коридори, а вогні в більшості кабінетів згасли, ми з Марком знову опинилися біля дверей 204-го. Цього разу — без зайвих інструментів, лише з міні-планшетом Марка та моєю рішучістю.

— Якщо система знову видасть помилку під час зламу, двері можуть заблокуватися назавжди, — попередив Марк, приєднуючись до терміналу. — Будь готова до того, що нам доведеться тікати через вікно, як учора.

— Я не планую тікати, — відповіла я, вдивляючись у темряву коридору. — Я планую зайти всередину.

Клац. Замок клацнув, двері повільно прочинилися, випускаючи холодне повітря порожнього класу. Ми прослизнули всередину. Тут пахло крейдою та чимось солодкуватим, наче хімічними реактивами. Марк одразу кинувся до дошки й ввімкнув свій ноутбук, щоб відстежити сигнал датчиків під підлогою.

— Дивись, — він вказав на монітор. — Рух іде прямо від вчительського столу.

Я підійшла ближче й почала оглядати підлогу. Старий лінолеум був трохи потертий, але в одному місці, під партою, було видно ледь помітну лінію — шов, який не належав до архітектури класу. Я опустилася на коліна й нігтем підчепила край.

Під лінолеумом ховався не просто бетон, а металева панель із біометричним сканером.

— Оце так, — прошепотіла я. — Директор не просто підчищав архіви. Він побудував у школі цілий бункер.

Марк нахилився над сканером.

— Це не просто кодовий замок. Це відбиток пальця. Хтось має бути тут фізично, щоб відкрити цей вхід.

— Або хтось має імітувати цей сигнал, — я глянула на нього, і в моїх очах промайнула ідея. — Марку, в тебе залишилися записи відео з камер, де директор заходив у цей кабінет?

Він зрозумів мене без слів. Швидко під’єднавши планшет до панелі, він почав перебирати архіви вчорашніх відео. Це була гра на межі фолу: нам потрібно було зловити «цифровий відбиток» директора прямо зараз, поки охорона не почала черговий обхід.

Раптом у коридорі почулися кроки. Хтось ішов повільно, наче перевіряючи кожні двері.

— Марку, швидко! — прошипіла я, дивлячись у щілину між дверима.

Він клацнув останню кнопку, і сканер видав тихий, майже нечутний звук. Панель почала повільно опускатися, відкриваючи вузькі сходи, що вели кудись у глибоку темряву під школою.

Кроки в коридорі зупинилися прямо біля дверей. Ми з Марком переглянулися. Відступати було пізно — ми вже знали, що під цією підлогою захована головна таємниця школи.

— Ми йдемо всередину? — запитав Марк, тримаючи відкритий прохід.

— Ми не маємо вибору, — відповіла я, роблячи крок у темряву сходів.

Двері класу знову здригнулися. На цей раз хтось почав їх відкривати.