"Сім хвилин у темряві"

Підвал школи зустрічав нас задушливим повітрям, запахом сирості та пилу. Тут було в рази холодніше, ніж на верхніх поверхах, а світло в коридорах ледь жевріло, створюючи химерні, довгі тіні.

— Ти точно впевнений, що камери відключаться саме зараз? — запитала я, нервово озираючись. Попри свою зовнішню холодність, я відчувала, як сильно калатає серце. Це був мій перший реальний ризик, і він був далеким від безпечних футбольних тренувань.

— Я зламав їхню систему безпеки ще місяць тому, — відповів Марк, не зупиняючись. Його голос звучав впевнено, наче він був у себе вдома. — Директор думає, що це просто «технічний збій» під час перевантаження мережі. В нас є рівно сім хвилин, поки цикл перезавантаження сервера не завершиться. Потім камери знову увімкнуться, і якщо нас засічуть — пояснювати доведеться багато чого.

Ми дійшли до масивних залізних дверей. На стіні поруч із ними висіла стара кодова панель із потертими кнопками. Марк дістав із рюкзака невеликий пристрій, схожий на саморобний планшет, і приєднав його до роз'єму під панеллю. На екрані пристрою побігли зелені символи.

— Тримайся біля входу, — скомандував він, не відриваючи очей від коду. — Якщо почуєш кроки або побачиш світло ліхтарика — дай мені знати.

Я стала спиною до стіни, вдивляючись у темряву коридору. Секунди тягнулися нестерпно довго. Одна, дві, три... Здавалося, тиша тут була ще гучнішою, ніж у класі. Раптом десь удалині, за поворотом, пролунав глухий звук. Схоже на важкий удар або скрип дверей.

— Марк, у нас гості, — прошепотіла я, відчуваючи, як у горлі пересохло. — Щось рухається в кінці коридору.

Він не відповів, лише напружено стиснув зуби. Пристрій у його руках видав короткий писк, і в ту ж мить почувся характерний клацаючий звук відімкнення замка. Двері піддалися.

— Заходь! — коротко кинув він.

Ми пірнули всередину, і Марк миттєво зачинив двері за собою, лишивши нас у суцільній темряві. Я ввімкнула ліхтарик на телефоні, і вузький промінь світла вихопив із темряви купи запилених папок, розкиданих на підлозі, та старі, поїдені міллю шафи. Це було схоже на кладовище шкільних секретів.

— У нас менше п'яти хвилин, — нагадала я, вже кидаючись до найближчого стелажа. — Що саме ми шукаємо?

— Архівні справи учнів, які зникли за останні п'ять років, — Марк уже був біля іншої шафи, спритно відкидаючи товсті папки. — Якщо їх не знищили разом з іншими, вони мають бути тут. Директор не ризикнув би їх палити в печі, бо вони можуть знадобитися як підстраховка.

Я перебирала папери, намагаючись не дихати пилом. Імена, характеристики, оцінки... Сотні людських доль, замкнених у паперові обкладинки. Раптом мій погляд зупинився на папці з написом: «Верба Олег. Конфіденційно».

— Марк! — я витягла її з купи. — Дивись.

Він підбіг до мене, і ми разом відкрили папку. Останній аркуш був не характеристикою, а вирваним сторінкою з журналу відвідувань. Там, де мала стояти дата останнього дня навчання, стояла червона печатка: «Відраховано. Причина: не розголошувати».

— Це не просто «переїзд», — прошепотів Марк, вихоплюючи в мене папку. — Подивись на дату. Це сталося в день, коли в місті була велика аварія на підстанції. Школа була офіційно зачинена. Що він міг робити тут у такий день?

В цю мить десь за дверима пролунали кроки. Важкі, чіткі кроки людини, що не збиралася ховатися. Хтось ішов прямо до нашого кабінету.

— Камери ввімкнулися швидше, ніж я думав, — видихнув Марк, перехоплюючи папку. — Нас засікли.

Двері здригнулися від першого удару.

Звук удару в залізні двері відлунив у моїх вухах металевим дзвоном. Серце зробило шалений кульбіт і застрягло десь у горлі. Світло мого ліхтарика здригнулося, вихопивши з темряви бліде, але зосереджене обличчя Марка. Він судорожно намагався заховати знайдену папку Олега Верби в рюкзак, одночасно відключаючи свій пристрій від кодової панелі.

— Марк, у нас немає іншого виходу, тут глухий кут! — мій прагматичний розум зазвичай працював як годинник, але зараз стіни старого кабінету діловодства здавалися стінами труни.

— Вихід є завжди, блондинко. Просто іноді він брудний, — Марк закинув рюкзак на плече, схопив мене за лікоть і потягнув углиб кімнати, повз похилені стелажі.

Двері здригнулися від другого, ще потужнішого удару. Залізо заскрипіло. Той, хто стояв з іншого боку, явно мав при собі або важкий інструмент, або ключі, які заклинило в замку після злам Марка. Чоловічий глухий голос за дверима щось невдоволено буркнув — це був завгосп або старший охоронець. Якщо нас застануть тут із конфіденційними документами в руках, історія Діани в цій школі закінчиться, навіть не почавшись.

Промінь мого ліхтарика вперся в далеку стіну підвалу. Там, під самою стелею, виднілося вузьке прямокутне віконце, що виходило на задній двір школи. Воно було забите старою дерев'яною рамою та затягнуте густою павутиною.

— Лізь на стелаж, швидко! — скомандував Марк, підставляючи мені плече. — Я підкину, ти маєш вибити кватирку.

Я не стала сперечатися чи зважати на бруд. Мої кросівки миттєво вперлися в металеву полицю шафи, яка небезпечно захиталася під моєю вагою. Папки з гуркотом полетіли додолу. Марк сильно підштовхнув мене вгору. Я дотягнулася до рами й щосили вдарила ліктем по старій деревині. З гнилим тріском кватирка піддалася, в обличчя дмухнуло прохолодним осіннім повітрям, а на голову посипалися уламки сухого листя й пилу.

— Пролізай! — крикнув Марк.

В цей момент залізні двері кабінету з оглушливим скрипом розчинилися. У кімнату залетів потужний промінь важкого ліхтаря, розрізаючи пильне повітря.

— Хто тут?! — прогримів суворий голос охоронця.

Я зажмурилася, підтягнулася на руках і буквально вивалилася через вузьку щілину назовні, падаючи на суху траву шкільного заднього двору. Через секунду з віконця з'явився рюкзак Марка, а за ним, важко дихаючи, вибрався й він сам. Ми залігли в густих кущах шипшини, притиснувшись до землі.