Перше враження

Важкі хмари нависали над гострими шпилями будівель. На радість, дощ почав стихати, проте мізерний вітерець все ще пробирався до кісток. 

Ми припаркували авто у спеціальному місці. Неподалік, під високими кованими воротами метушилися двоє охоронців. Вони перегукувались між собою, зачиняючи величезні стулки.

Залишивши матір копирсатися у своїй сумці я вийшла з автомобіля і, нарешті, отримавши змогу на власні очі розгледіти школу, мимоволі затримала подих.

Я нарахувала три великі корпуси, які стояли один навпроти одного у формі трикутника. Позаду них були ще дві невеликі будівлі. Вузькі вежі, ковані шпилі, довгі вікна із загостреними верхами, натуральний камінь, арки й напіварки, високі стіни, масивні й ковані двері. Готичність прослідковувалася у кожній деталі. 

В центрі, оточений корпусами, стояв фонтан, зроблений з чорного каменя. Він не працював. Напевно, через дощ. Від головних дверей кожної будівлі до самого фонтану вели доріжки, вимощені бруківкою. Повітря було чистим не лише завдяки дощу, а й тому, що територію школи оточували густі ряди хвойних дерев.

Через ранкові затори ми приїхали майже о десятій, хоча планували встигнути до початку першого уроку. Дорога зайняла близько півтори години. 

Позаду мене пролунав гуркіт від зачинених дверцят автомобіля. Я оглянулась, щоб побачити реакцію матері. Вона, як і я - повністю вражена, дивилася на школу широко відкритими очима.

— Сподіваюсь, там немає привидів, — сказала матір.

Ми переглянулись і засміялися. 

Негода робила атмосферу ще гнітючішою.

Я мерзлякувато обхопила себе руками. Інколи холодні краплі потрапляли на відкриту шкіру обличчя або шиї, змушуючи мене здригатися.

Через напружений стан я зовсім забулася про куртку, залишивши її на задньому сидінні автомобіля. 

З центральної будівлі вийшла молода жінка. Трохи зігнувшись від холодного пориву вітру й натягуючи борти жакета ближче один до одного, вона прямувала до нас.

— Ласкаво просимо до Офелії, — вітер безжально розтріпував її коротке русяве волосся, а на тонкій шиї тріпотіла зелена шовкова хустка.  — Я - Валерія, секретар заступника директора. Давайте швидше пройдемо до корпусу адміністрації.

Ми всі полегшено видихнули, щойно опинилися у теплому приміщенні.

Йдучи за Валерією, я вертіла головою з боку в бік, з інтересом розглядаючи інтер’єр закладу. Спокійні кольори та багато вільного простору. Все було аристократично витончене. Найбільше мені сподобалося химерне ліплення на стінах. Звивисті фігурки розбавляли надто бундючну обстановку. Мʼякі килими на сходах робили кроки безшумними.

Кабінет директора зустрів нас стримано, але елегантно. Масивний стіл, виготовлений з темного дерева, поглинав увесь простір кімнати.

Низький чоловік середніх років жваво піднявся і, представившись, потиснув руки мені та моїй матері.

Після обміну стислими формальностями Аркадій Левін запропонував нам присісти на вишукані стільці поряд з його столом. Він розповідав про мої перші кроки в новому навчальному закладі: від заселення до гуртожитку і до отримання підручників у бібліотеці. 

У просторі лунав хрипкий голос чоловіка у супроводі клацання механізмів годинників. Я уважно слухала пана Аркадія, розглядаючи його робочий стіл. Серед різних паперів і канцелярії стояли годинники. Не один, навіть не два. Чотири! Попри відмінності в дизайні та розмірі, годинники об'єднувала вишукана якість матеріалу та висока майстерність виготовлення. На стінах, поряд з картинами, також висіли декілька годинників. 

Знову поглянувши на Аркадія, я не помітила нічого, що видавало хоч якусь ознаку дивакуватості. Звичайний на вигляд, доглянутий чоловік у дорогому костюмі.

Я швидко зиркнула на матір, а вона у відповідь — на мене.

— Ми з Ларою були по-справжньому вражені, коли побачили Офелію, — сказала матір. — Повинно бути, що учні задоволені можливістю навчатися в такому гарному місці. І тішить, що краса — це не єдина принада Офелії.

Аркадій коротко посміхнувся, опустивши голову.

— У нас викладають одні з найкращих вчителів у всьому регіоні.

— І це не секрет, — кивнувши, підтвердила мати.

— Безсумнівно, Офелія — престижний заклад. Велика кількість учнів, і безперечно тих, хто навчається під патронатом наших спонсорів, показують хороші результати після випуску,— гордовито сказав Аркадій, постукуючи вказівним пальцем по сріблястому, у формі хвилі, вигину годинника. 

 Після розмови ми спустилися у фоє, де на нас чекала одна з учениць.

— Єва — представниця учнівського комітету, — Аркадій невагомо змахнув рукою в бік дівчини й з посмішкою поглянув на мене. — Вона допоможе тобі ознайомитися зі школою.

Єва на мить стала для мене уособленням Офелії у людській подобі. Привабливу, але холодну зовнішність доповнювали аристократично рівна постава, трохи зухвало піднятий ніс, поблажливий погляд і легкий натяк на посмішку.

В ту мить до нас спустилася жінка, яка представилася завідувачкою господарства гуртожитку. Вона видала мені ключ від кімнати. 

Далі ми з матір'ю розділилися. Їй потрібно було підписати кілька документів. Йшлося про медичні дозволи та страхові угоди.

— До учнівського комітету вступають тільки учні одинадцятих класів? — запитала я, аби розбавити незручну тишу, коли ми з Євою вийшли на вулицю.