8

З початком літа я вирішила змінитися до невпізнаваності — і характером, і зовнішністю. Усе почалося з того, що я стала ходити в спортзал і займатися. Потім змінила колір волосся і стиль, почала фарбуватися, нарощувати нігті — раніше я ніколи цього не робила. Я навчилася заступатися за себе. Я змінилася так сильно, що багато хто не впізнавав мене з першого погляду і казав, що я зовсім перестала бути сором’язливою.

На другому місяці літа, коли я гуляла на майданчику, там раптом з’явилися Коля і Міша. Я була в шоці: зазвичай вони гуляли на своєму майданчику, а не тут. Міша привітався зі мною, я теж сказала «привіт» і пішла далі. Потім мені зателефонував тато і сказав, щоб я йшла додому, але я відпросилася ще трохи погуляти.

Я сіла на лавочку й почала розмовляти з Аліною. Іноді я поглядала на Колю, але йому, здавалося, було байдуже. Потім я задумалася: коли ми з Аліною сиділи на тенісному столі, прийшли двоє хлопців, і один із них ніби повторював за мною. Я не розуміла, хто це, але коли Коля сів на стіл із Пашею, я зрозуміла, що це міг бути саме він. Він навіть сидів із того ж боку, що й я.

Аліна покликала мене, але я ніби літала у своїх думках і нічого не чула. Тоді вона щипнула мене.
— Я до тебе звертаюся, а ти ніби в хмарах літаєш.
— Та я просто задумалася, — сказала я.
— Про Колю?
— Не кричи, раптом він почує…
— Значить, правда?
— Ні, неправда. Я його розлюбила.
— Ага, звісно. Ти ж іноді на нього дивишся.

Я зітхнула.
— Гаразд, мені вже час додому. Бувай.
— Бувай, — відповіла Аліна.

Дорогою я ще раз подивилася в бік Колі, але він навіть не глянув на мене. І тоді я зрозуміла, що почуття до нього в мене все ж залишилися.

Коли я прийшла додому, повечеряла і вирішила почитати книжку, яку давно хотіла почати — «Тисяча пам’ятних поцілунків». Я читала до одинадцятої вечора, а потім лягла спати, але довго не могла заснути. Я думала про те, що мені потрібно відпустити Колю, хоч я й любила його цілих чотири роки.