6

Я прийшла до школи, і день минув дивно спокійно — ніби перед бурею. Після уроків ми з Олею пішли додому. Раптом до нас ні з того ні з сього приєдналися Маша з Дашею. Вони запропонували йти в обхід — через верхню вулицю. Я не хотіла туди йти, але мене вмовили. У грудях з’явилося тривожне відчуття… і, як виявилося, недарма.

Нас почали закидати сніжками. Сміх, холодний сніг, різкі рухи — усе злилося в неприємний шум. Я вирішила піти вниз, подалі від цього, але Маша з Дашею покликали:
— Та йди до нас, ми більше не будемо.

Я підійшла — і в ту ж мить посковзнулася та впала. Поки я намагалася підвестися, Маша зліпила велику сніжку й кинула мені просто в голову. У вухах задзвеніло, а в очах защипало від сліз. Вона зняла шапку, щоб обтрусити сніг.
— Підійди й забери, — сказала Маша.
— Ні, — тихо відповіла я.

Тоді вона віддала шапку Олі, а Оля — мені. Я взяла її, але так і не наділа. Просто пішла додому. Сльози котилися самі, і я не могла їх зупинити. Коли проходила повз магазин, якийсь чоловік дивно подивився на мене, і я інстинктивно перейшла на інший бік дороги.

Біля дому я витерла сльози, але, щойно зайшла всередину, тато одразу помітив мій портфель у снігу.
— Чому він весь мокрий? — запитав він.
Я більше не витримала й розплакалася, розповівши все. Тато лише коротко сказав:
— Пішли розбиратися.

Він поговорив із мамою Маші, і вона пообіцяла, що поговорить із донькою. Коли ми зустріли Машу, тато спокійно, але твердо сказав:
— Це що таке — удвох закидати людину сніжками, а коли вона впала, ще й кидати їй у голову велику сніжку?
— Ми так гралися, — відповіла вона.
— Тоді давай я теж кину в тебе сніжку, — сказав тато. — А коли прийдуть твої батьки, скажу, що я просто так граюся.

Наступного тижня Даша підійшла до мене після уроків і тихо спитала:
— Лера, це правда, що твій тато кричав на Машу?
— Ні, — відповіла я. — Він просто сказав, що не можна закидати людину сніжками, а потім ще й забирати шапку.
— Зрозуміло, — коротко сказала вона й  пішла.