Глава 60

177

Останній навчальний тиждень почався з кардинальних змін, які спричинила подія, що сталася в підземеллі кілька днів тому. До підлітків дійшли деякі чутки, але ясніше не стало, тож вони утрьох, не враховуючи захворілу Лізу, прийшли до вчительської з'ясувати хоч щось.

Яким було здивування, побачивши тих, кому довгий час доводилося ховатися. Крім основних працівників школи там були Павук і Кирило з Микитою. Вони сиділи за столами й пили чай.

Вчителі привіталися і продовжили свої бесіди, давши можливість Микиті самому все пояснити.

- Я дивлюся, ми багато чого пропустили, - підсумував Данило і попрямував до друга, котрий стояв біля вікна. - Що відбувається? - він обвів поглядом учительську.

- Ми перемогли, як бачиш, - Нік узяв чашку і сів за найближчий стіл. Інші туди ж.

- А Менгеле?

- Його більше немає.

Новина про його смерть вважалася найкращою, і тільки Даша не знала, як жити далі. Востаннє вона пила антидот пару днів тому, тоді ж сподівалася отримати від Менгеле ще хоч щось, але він так раптово помер, залишивши її ні з чим. Як і обіцяв, загинув сам і її за собою потягнув.

Пропустивши половину розмови, вона підняла очі й помітила на собі погляд Жені, де більше не було тієї байдужості. Він бачив те, чого не бачать інші, і чудово розумів її.

- Так, почекай, це все одно не пояснює, чому твій батько і Павук у школі, - додав Данило.  

- Микола Володимирович у нас новий директор, - відповів Микита. - Ольгу підвищили до завуча, а мій батько тепер у ролі трудовика.

- Припустимо, - встряв Женя. - Але хто його на роль директора взяв? Хіба це можна зробити так швидко і просто? Мені здавалося, він не має жодного стосунку до освіти.

- В нашому місті можна все, - нагадав Нік. - До того ж влада знає, яка гарна репутація в Павука, і обійняти таку посаду не становило труднощів. І взагалі, друзі, ви хоч знаєте хто за освітою Микола Володимирович? І де він працював до того, як вплутався в це?

- Викладач історії він за освітою, - пояснила Даша, чим здивувала друзів. - А працював у міському комітеті освіти, був дуже важливою особою, раз мало мером не став.

- Не можу не запитати, звідки інформація? - поцікавився Данило.

- Хіба це колись було секретом? - обернулася вона. - Ігор був нашим другом, не дивно, що я знаю про професію його батька.

- А, звісно, - кивнув Данило і подивився на друга - Що їм із тобою, чуваче, робити? Тебе півроку в школі не було, куди ти без атестата?

- Не повіриш, але їм вдалося це владнати, - засяяв Микита. - Моя смерть, виявляється, не була ніде зафіксована. Люди Менгеле постаралися. Тому атестат я отримаю. А ще мене зареєстрували на додаткову сесію іспитів, тож я з вами.

- Круто, - Данило не стримав усмішку. - Я ж казав, усе налагодиться.

Пролунав дзвінок, що зобов'язував ходити на уроки. І хоч занять майже не було, присутність вважалася обов'язковою попри те, що самі вчителі не поспішали. Микиті йти не треба, він і не пішов.

Вони втрьох вийшли з учительської та попрямували до сходів. Даша відстала, не в змозі йти далі. Хотіла попросити про допомогу, але не встигла. Відчула різкий занепад сил, запаморочення... втрата свідомості.

Данило з Женею, що вперше намагалися спілкуватися без ворожості, кинулися до неї.

Данило поплескав її по щоках, не отримуючи жодної реакції.

- Чорт, - прошепотів він і взяв Дашу на руки.

Обережно поклав на диван, який днями винесли з кабінету директора. Зараз він був дуже доречним.

Сам сів поруч, намагаючись привести її до тями, а Женя, й гадки не маючи, що від нього вимагається, вдивлявся в далечінь коридорів, сподіваючись на диво.

З учительської вийшла Соня й одразу підбігла до них.

- Що сталося? - вона взяла руку Даші й перевірила пульс. В очі знову кинувся шрам.

- Не знаю... вона просто... - Данило намагався говорити виразно, його почало трясти. - Вона просто впала без свідомості.

- Менгеле її чимось заразив, - несподівано зазначив Женя. - Вона мала постійно приймати ліки, які він давав, а зараз його не стало і... я не знаю, де вона може їх взяти.

- О, боже, - видихнула Соня, розуміючи, що підозри все ж таки мали сенс.

Тепер хвилюватися почала і вона сама. Знала, до чого може призвести така непритомність, надивилася на прикладі Менгеле і не раз. Поплескала Дашу по щоках, потім ще кілька разів і вона нарешті відкрила очі.

- Так, уже добре, - намагалася навіяти собі Соня. - У Менгеле в кабінеті міг залишитися антидот. Данило, пошукаєш?

- Так.

- Шукай будь-які ампули! - додала, коли він біг до кабінету директора. - Женю, доглянь за нею. Я збігаю в медпункт, може там щось залишилося, - вона піднялася. - Не дай їй заплющити очі. Я швидко.

Коли вона зникла, Женя сів на край дивана поруч із Дашею і подивився в очі, які вона, на щастя, більше не закривала.