Глава 59

174

Кілька днів тому на цьому ж місці Павук знайшов сина мертвим, зненавидів себе, прокляв, усвідомив усі помилки та приїхав знову. Востаннє. Він уже поховав Ігоря за допомогою своїх людей, залишилося забрати його речі й подивитися в очі тещі, що здала ворогам власного онука. Думала помститися за смерть доньки, але допомогла вбивцям. Тільки її знову не виявилося вдома. Напевно, так краще. Невідомо, що спаде йому на думку, дивлячись на людину, яка все зіпсувала.

Новина про смерть сина стала останньою краплею. Більше не хотілося рухатися далі, не хотілося мститися, хотілося до родини. Колись він був упевнений, що зможе врятувати цей світ, але знищив свій.

Через власну дурість втратив дружину, потім сина. Загинуло багато людей, а заради чого? Щоб врятувати дружину, яка померла від рук убивць? Її смерть не змусила зупинитися, навпаки прокинувся азарт, бажання довести справу до кінця, помститися за кожного і повернути місто таким, яким воно було багато років тому. Але що він отримав у підсумку? Нічого.

Навіть закінчивши все вдало, він уже зазнав поразки. І що б не здобув за цей рік, втратив набагато більше. Найцінніше, що в нього було - родину. Їхню цінність він усвідомив надто пізно. Іноді потрібно померти, щоб тебе помітили. Ігор не раз повторював цю фразу, але тоді батько його просто не чув. Був так захоплений роботою і руйнуванням діяльності Менгеле, що забував про все.

А зараз душу дияволу готовий був продати, аби повернути все назад, у момент, коли всі були живі. Але в житті одна спроба, а кнопки "зберегтися" не існує. Деякий вибір визначає все.

Павук затримався у вітальні. Побачив на підлозі малюнок, який так сильно зацікавив його. Простим олівцем зображена смерть із косою, що вела маленького хлопчика в невідомість. Похмуро, незвично, підозріло. Ігоря завжди приваблювала темрява, такі малюнки не рідкість, але намалював він його за день до смерті, навіть дату поставив, немов щось знав.

Микола притиснув аркуш до себе. Він більше не дозволить собі страждати. Йому нема за що триматися, отже можна ризикнути всім.

Із сусідньої кімнати почулися кроки, що впевнено наближалися, а Павук, не повертаючись, точно знав, хто стоїть у нього за спиною.

- Миколо, - простягнув Менгеле. - Радий зустрічі.

Павук поклав малюнок на стіл і повільно обернувся. Не здивувався, немов чекав.

- Це взаємно, Анатолію.

- Знав, що знайду тебе тут. До живого сина ти, звісно, не приїдеш, а до мертвого відразу ж, - він посміхнувся своєю коронною посмішкою і застиг у проході. - Відчуй те, що відчував я. Момент, коли все руйнується, коли в тебе більше нічого немає. Ти позбавив мене всього, я відплатив тобі тим самим. У мене хоч щось було, а в тебе не було нічого. Такий невдаха, жив думками про мене, поставив на кін усе, але це спрацювало, - він ходив кімнатою, не розриваючи зорового контакту. - Ти відібрав у мене все: мою діяльність, моїх людей і свою дружину ти проміняв на мою. І дитина в неї була від тебе, і навіть зараз вона вагітна від тебе.

- Що? - сіпнувся Микола. З усього монологу тільки згадка про Ольгу мала значення.

- Так, Колю, моя дружина вагітна. Сподівалася і цього на мене скинути, наївна дурепа. Роками мене не хотіла, а тут сама полізла, - пролунав його злісний сміх, який усі ненавиділи. - Понад рік я чекав цієї зустрічі. І цей день настав.

- Тепер ми квити.

- Не я це почав, - вирвалося в Анатолія. - Але в цьому ми схожі. Проміняли родину на щось цінніше, те, у чому полягає сенс нашого життя. Помста для тебе була дорожчою за сина, визнай це. А для мене найважливіша діяльність діда, тому я втратив усе інше.

- Тоді ти, напевно, не здивований, що тобі дружина зрадила, - сказав Павук, бажаючи перевести розмову в потрібне річище. - Одружився з нею з вигоди, підставив її батька, спалив родину в їхньому будинку, і Ольга це прекрасно знала. Але одного моменту ти не врахував. П'ятий об'єкт генної інженерії, який ти так довго шукав - це сестра твоєї дружини. Маргарита Аверіна. Ти був занадто тупий, щоб це зрозуміти. Тому виявився не першим, хто потрапив на склад.

- Звичайно, це був ти, - підкреслив Менгеле.

Чисто випадково йому й самому вдалося потрапити на склад, який знайшли його люди. Двері виявилися відчиненими, а всередині вже нічого не було.

- Так, ми забрали все, - Микола ходив туди-сюди. Не боявся повертатися спиною до ворога, знаючи, що вони не договорили, далі найцікавіше. На такому моменті його просто не можуть вбити. - Ти не хвилюйся, нічого важливого там не було, ті матеріали вже ніяк не допоможуть. Але дещо ти маєш знати. Там була записка від твого діда. Може, хочеш почитати? - він дістав із кишені джинсів аркуш і простягнув йому.

- Хочу, - Анатолій схопив записку та оперся на одвірок. У момент читання про всяк випадок дістав пістолет і направив на ворога.

Теорія Павука підтвердилася, залишилося підхопити момент. Він, звісно, знав, що цій зустрічі судилося статися, але не думав, що саме сьогодні, у день, коли він був зовсім не готовий. Став настільки необережним і розсіяним у зв'язку з останніми подіями, що дозволив собі вийти з дому без зброї, але записку він не кидав. Розумів, що одного разу вона врятує йому життя і зараз, перебуваючи під дулом пістолета, зайвий раз переконався в цьому. Бо Менгеле настільки захоплено читав, що зовсім втратив пильність, і рука з пістолетом смикнулася.