Глава 58

172

Суботнього ранку на вимогу Менгеле в підземеллі проходили збори, що за важливістю перевершували більшість попередніх. Необхідно було обговорити плани на майбутнє та перестрахуватися в разі поразки. Судячи з кількості присутніх, усе до того йшло. Крім самого Менгеле прийшли Олег Вернер, Соня, Гліб і ще кілька важливих особистостей, без яких не обходилося жодне засідання.

Перед тим як почати те, заради чого вони всі зібралися, Анатолій Геннадійович вирішив переговорити з людиною, котрій довіряв найбільше. Взяв папку з паперами та підійшов до Соні.

Вони вийшли в коридор, прикрили двері й відійшли якомога далі, щоб точно залишитися непочутими.

- Справа до тебе, - сказав Менгеле. - Значить так, у цій папці склади найважливіших препаратів, що тільки існували за часи моєї діяльності, також мій останній винахід, яким можна вилікувати зіпсовані організми піддослідних.

- Анатолію Геннадійовичу, ви чого? - злякалася Соня. Всі ці страховки, плани, ніби він щось знає.

- Пообіцяй, якщо зі мною щось трапиться, ти не кинеш цю справу і доведеш її до кінця, - говорив немов завчений текст, те, чого від нього зовсім не очікували. - Але цього разу все буде по-іншому. Ти маєш вилікувати кожного піддослідного, і зробити так, щоб не залишилося жодної згадки про експерименти. Всю інформацію щодо цих людей можна знайти в архівах. Допоможеш їм, а потім знищиш усе, над чим ми працювали.

- Що відбувається? - прошепотіла Соня, забувши його слова. - Ми програли?

- Можливо, - з гіркотою вимовив бос. - Я не хочу, щоб після моєї смерті ця діяльність продовжувалася. На мені все почалося, на мені й закінчиться.

- Якої смерті?! - вона перейшла на крик. - Що ви говорите?

- Пообіцяй мені! - грубо вимагав він, схопивши її за плечі.

- Гаразд, - сіпнулася вона. - Обіцяю.

Тоді Менгеле зі спокійною душею простягнув їй папери, які вона не встигла забрати.

Оглушливий вибух своєю потужністю відкинув їх у стіну. Різко, несподівано, змусивши звалитися на підлогу і пропустити інші вибухи, які лунали зовсім близько. В одному місці, з кожним разом знищуючи все, що ще могло існувати. Стіни тремтіли, пил заполоняв увесь простір, не дозволяючи дихати; чулася вібрація знизу, сипалася стеля.

Соня і Менгеле лежали на підлозі в очікуванні чергового вибуху і прикривали голови, боячись поворухнутися. Тепер можна очікувати чого завгодно.

Через кілька хвилин затишшя Менгеле піднявся з підлоги й потер голову, що йшла обертом, немов після контузії. Він тримався за стіну, відчуваючи, як губиться в просторі. Коли розум нарешті повернувся, допоміг піднятися Соні.

- Це що таке?! - від безсилля закричав він, хоч і сам усе розумів.  

Вибух стався в кімнаті зборів, де перебували всі його люди, де мав перебувати він сам. Але життя розпорядилося інакше.

Усвідомлюючи масштаб втрат, він кинувся до дверей.

- Стій! - крикнула Соня. - Не відчиняй. Це може повторитися.

- Всі вибухнули! Всі вони! - ревів несамовитим криком, що міг виправдати всі його дії, всі його гріхи. Людину з таким криком неможливо не почути, неможливо не пожаліти, що б вона не робила.

- Ти нам життя врятував, - усвідомила Соня.

Зараз вона дякувала долі, що саме в той момент Менгеле вирішив поговорити з нею і сам того не розуміючи, врятував два життя.

Як би сильно вона не хотіла зупинити цю діяльність, як би не зраджувала його, для неї він, як і раніше, залишався близькою людиною. Менгеле завжди був на її боці, завжди захищав, підтримував, зараз врятував. Жодні винятки не мали значення.

Коли ймовірність повторного вибуху знизилася, і ніхто не зупиняв, Анатолій Геннадійович відчинив двері. Приміщення, котре ще недавно було затишною кімнатою з десятком його людей, перетворилося на купу каміння, що відразу почало сипатися в коридор. Це стало кімнатою смерті за одну хвилину. Нічого не залишилося. Їх розірвало на частини, заваливши камінням. Не те місце і не той час для них. Але не для нього.

Менгеле спробував зазирнути всередину, потім пройшовся коридором, бажаючи оцінити розмір збитків, але так просто не скажеш. Вибух міг завдати більшої шкоди, якби не було цих залізобетонних стін, а так сусідні приміщення майже не постраждали. Хоча були підозри, що обвалився один із корпусів лікарні.

- Знаєш, хто це зробив? - запитав Менгеле, зачиняючи двері. - А я знаю. Зрадник.

- Там же були всі наші, - нагадала Соня тремтячим голосом. - Якщо когось не було, ти сам їх відпустив.

- З чого ти взяла, що зрадник серед них? Там не було однієї людини.

- Про кого ти?

- Про мою дружину Ольгу, - особливо важко йому давалися ці слова. Не хотів вірити, але розумів, що зараз він має рацію. - Її там не було, вона знала про вибух.

- Може збіг? Вона рідко приходила на збори, а зараз навіщо?

- Не збіг, - він зробив кілька кроків прямо. Зупинився біля найближчих дверей. - Я спеціально при ній сказав Паустовській, що знаю, де Ігор. Він зник того ж дня. Його попередила не Дар'я, а зрадник, який завжди був так близько, що я його навіть не помічав.