Глава 56

166

Останній тиждень Ігор не виходив на зв'язок, ігнорував дзвінки та повідомлення, навіть батька уникав.

Тож Даша вирушила в район, де мешкала його бабуся, молячись, щоб Ігор був живий. Руйнівні речовини, що він колов у вену, ламали психіку миттєво, тоді можна на все піти, аби заглушити біль. Він може спостерігати, як із нього струмками витікає кров і дивуватися, як гарно. Судячи з його поведінки, все могло бути саме так.

Ворота на подвір'я виявилися відчиненими, вона зайшла, постукала у двері й застигла в очікуванні. За кілька хвилин ніхто не вийшов. Про всяк випадок вона смикнула ручку, і двері відчинилися.

Переступаючи поріг, Даша тряслася від думок, що Менгеле вже побував тут, тому двері закрити нікому. Але у вітальні в неї немов камінь з душі впав, коли вона побачила Ігоря, котрий збирав дорожню сумку. А на гостю не реагував тому, що був у навушниках.

- Гей! - Даша стукнула об одвірок.

Ігор мляво повернувся. Не здивувався її появі, ніби тут прохідний двір.

- Ти на дзвінки не відповідаєш, я хвилююся, - випалила вона. - Менгеле намагався тебе знайти, але ти зник... і правильно зробив.

Ігор скинув навушники на шию.

- Я був у твоєї сестри.

- Вона ж із ними! - Даша вилаялася так, немов він цього не знав. - Вона здасть тебе за першої ж нагоди.

- Не здасть, - він продовжив запихати речі в сумку. Сорочку, кілька толстовок. - Менгеле не стане в неї шукати, тому вона запропонувала свою допомогу.

- Раз уже допомогла.

- Вона більше не з ними. Мені втрачати нічого. У випадку зі мною Менгеле вже переміг.

- Ти справді готовий здатися? - вона підійшла. - Ігор, який був непробивним і боровся до кінця визнає поразку?

- Дашо, та прокинься ти! - він узяв її за плечі й вперше подивився в очі. - У мене СНІД, мій імунітет руйнується! Яка б крута зараз не була медицина, мені вона не допоможе. На моїй мамі ставили досліди, розумієш, що це означає?! Імунодефіцит доб'є мене, і я нічого не зможу з цим зробити. Менгеле знав куди бити й головне чим. Я клятий наркоман, який сам себе вб'є! - він відштовхнув її та повернувся до сумки.

Даша опустила очі на його руки, де помітила безліч слідів від уколів. Він не намагався приховати це під одягом, стояв у футболці й демонстрував світові своє горе.

- Може ще є шанс? - не вгамовувалася вона. - Якщо не одужання, то хоча б звичайне життя. Менгеле може...

- Дашо, - перебив Ігор, обертаючись. - Якщо ти зараз не підеш, я тебе вкушу. До крові. Я тебе заражу.

- Цим ти мене не проженеш.

Він почав повільно підходити до неї.

- Та невже? Ти не боїшся мене?

- А повинна?

- Я кажу про нового себе. Того, ким я став.

- Ні.

- Даремно, - він поклав руку їй на шию.

- Ти цього не зробиш, - прошепотіла Даша, в душі помітно напружившись.

- Дурепа ти! - він відскочив від неї. - Ось тому Менгеле тебе запримітив! Не жилося тобі спокійно. Ризикова стала, собі дай відповідь, скільки разів ти пошкодувала про це?

- У тебе я можу запитати те ж саме!

- Іди. Я сам знаю, як просрати своє життя. Мені для цього нічого робити не треба!

Даша перетнула кімнату, у дверях різко зупинилася.

- Данило був смертельно хворий, лікарі не могли йому допомогти, це зробив Менгеле.

- Що? - вирвалося в Ігоря, незважаючи на те, що він чув. - Данило здоровий?

- Так. І в тебе все попереду. Люди твого батька знайшли якісь секретні папірці Войтека, там було багато важливої інформації. Впевнена, вони зможуть допомогти тобі й без Менгеле.

- Мені б твій оптимізм, - він не стримав важкий видих. - Але вже пізно. Ти поглянь на мене! Я ж ходячий труп!

Дивлячись на нього, Даша розуміла, що він має рацію. Останнім часом Ігор помітно схуд, щоки впали, на тлі блідої шкіри виділялися кола під очима. І найжахливіше, у ньому більше не було тієї іскри та бажання жити, слабка хода і знічений погляд зайвий раз це доводили.

- Ми щось вигадаємо, - сказала Даша вголос, намагаючись себе в цьому переконати. - Просто йди, поки вони не повернулися.

- Цим я і займаюся, бачиш, речі збираю.

У Даші з'явилася надія, що все можна повернути. Він сховається, його вилікують, може й не зовсім, головне, він житиме. Але всі надії звалилися, коли у вікно вона побачила до болю знайому машину Менгеле, що не віщувала нічого доброго.

- Вони приїхали, - Даша похитнулася, як від пострілу. Дивлячись на директора, тільки цей звук і чула.

В голові одна думка: потрібно бігти. Хапати Ігоря за руку і йти разом із ним, але вона не могла поворухнутися. Вони не встигнуть.

І Ігор це розумів, навіть краще за неї саму, тому не думав іти. Чекав на їхню появу як на щось особливе.

Незабаром до будинку зайшли Менгеле з Глібом і задоволено переглянулися.