Глава 54

163

Травневі свята підійшли до кінця, і школа повернулася у свій звичайний ритм. Хоча за кілька днів, здавалося, все стало зовсім по-іншому. Багато хто цього не помітить, а для Менгеле було саме так.

Втеча Микити повернула його до цієї несправедливої реальності й нагадала про всі страхи та сумніви, що колись так сильно роздирали його.

В ті моменти він був украй обережний, не втрачав пильності, був готовий іти до кінця, але вартувало на мить заплющити очі, як усе рухнуло. Йому навіть здалося, що він програв. Параноя з'їдала його зсередини, змушувала підозрювати у зраді кожного, в той момент, коли винен був один. Може й ні, можливо їх більше, і варто об'єднатися у відповідний момент, як прийде крах усьому, потоне те, що він створював роками.

Дивлячись на поразку, як на щось неминуче, він нарешті пригадав, що з себе представляє і які насправді його вороги. Головне, він згадав про всі плани й обіцянки. А обіцяв і планував помститися кожному, хто хоч якось завадив розвитку його діяльності. Довго відкладав, час настав.

Поки основна частина школи була на уроках, Менгеле покликав до себе в кабінет дружину. Єдину підтримку, що завжди поруч, але згадував він про неї тільки у хвилини відчаю, коли допомога потрібна. Тут уже він відчув себе зрадником.

- Викликали, Анатолію Геннадійовичу? - запитала Ольга.

У сукні до колін, яка підкреслювала фігуру і високий зріст, довге волосся вкладене назад, на обличчі доброзичлива усмішка. Як завжди, мала ідеальний вигляд, навіть красивішою стала останнім часом. Не часто він дивився на неї як на жінку, забув як це. Існувала тільки робота і дослідницька діяльність, що заміняла йому все.

- Підійди, - скомандував він.

Ольга виконала прохання, а він притиснув її до себе і поцілував. Ніжно, емоційно, наче ще здатен щось відчувати. Вона його не відштовхувала, відповіла на поцілунок, знаючи, що більше не відчує того закоханого тріпотіння поруч із ним. За стільки років спільного життя багато чого натерпілася. Коли хотілося бачити його поруч, він зникав. Коли хотілося любові, він відкуповувався грошима. Вчиняв так з усіма. І дружина не виняток.

Проміняв родину на свої безглузді надії, вірячи, що це рівний обмін. Але ж Ольга кохала його незважаючи ні на що, готова була терпіти все, але не байдужість, з якою він до неї ставився. Раніше її це мучило, спокою не давало, а після зустрічі з Миколою стало влаштовувати. Весь той час думала, що поруч із чоловіком змогла забути минуле, але варто було зустрітися раз, як усе спалахнуло знову. Таке не забувається.

А зараз чоловік цілував її, намагаючись викликати якісь емоції, але нічого не було. Тепер перегоріла вона.

- Ви згадали, що у вас є дружина? - посміхнулася Ольга. - Що сталося?

- Так, чорт забирай, я згадав, що в мене є дружина, яку я дуже ціную і якій я зіпсував усе життя! Думав, мені потрібні грандіозні відкриття, а виявляється мені потрібне кохання.

- Ти знову на собі свої препарати перевіряєш? - вона взяла його обличчя в руки, підозрюючи, що він нездоровий.

- Ось бачиш, ти більше не сприймаєш мене як треба! Тому що я схиблений на роботі. Для тебе здається дивним усе, якщо це не про роботу.

- Так і є. Що сталося?

- Вадим загинув.

Менгеле знайшов його мертвим кілька днів тому, причому на своєму ж робочому місці. Навіть розбиратися не став, що сталося, хвилював тільки медальйон, який Вадим так стрімко намагався знайти або робив вигляд.

Це наштовхнуло Менгеле на думки про зраду. Адже останнім часом саме Вадим знав усю найважливішу інформацію, і саме він міг про все попередити ворога.

- У нього був мій медальйон, - сказав уголос.

- Підозрюєш його?

- Він усе знав і міг скористатися цим. Знав, де Павук, де Микита. У нього був ключ, і він міг спокійно випустити його.  

- Можливо. Тоді це все пояснює, - на її холодному обличчі не відбилося жодної емоції. - Що з ним сталося?

- Він до Соні чіплявся і вона його... - Менгеле провів пальцем по шиї. - Вона мені все розповіла. І правильно зробила. Занадто багато гріхів за ним було.

- Так.

Анатолій Геннадійович кивнув і різко закам’янів. Обличчя перекосилося від несподіваної думки.

- Його підставили.

- Що?

- Я знайшов його перед втечею Микити, він уже був мертвий. При чому не один день. Хтось знову почав підставляти моїх людей. Нехай би живих, але мертвих...

164

Посиденьки з Павлом за чашкою чаю і підручником історії стали для Даші звичним явищем. Таке проведення часу більше не викликало тремору в руках, ненависті до всього світу і невміння адекватно сприймати "вчителя". У якийсь зовсім непомітний для них момент ворожнеча припинилася, і вони навіть подружилися. Підготовка до ненависних іспитів із ненависною людиною зробила свою справу.

В самий розпал дискусії почувся дверний дзвінок. Цього разу відчиняти довелося Даші. Вона й гадки не мала, хто посмів прийти без попередження, але про себе лаялася на порушників спокою.