Глава 53

160

Відчинивши перед Данилом двері, Даша помітила, що він увесь світиться від щастя і насилу стримує емоції.

- Ти чого такий задоволений? - запитала вона, заходячи в кімнату.

- Настрій підняли.

- Зіпсувати?

- Є чим?

Вона задумалася. Не для його вух такі історії. Не зараз.

- Немає. А що трапилося? - вона мимоволі посміхнулася. - Тебе прямо розпирає!

- Я був у лікаря і... - від раптового щастя він не зміг продовжити. Зробив розслаблений вдих, помітивши реакцію Даші, що за секунди мовчання встигла помітно напружитися. - Я абсолютно здоровий.

А далі міг спостерігати, як вона змінюється в обличчі. Переляк змінила ледь помітна радість. У таке взагалі складно відразу повірити, тому вона сумнівалася.

- Так?! - скрикнула надто голосно, а побачивши, що він не жартує, кинулася йому на шию, змахуючи сльози щастя. Її підняли як пушинку, вона обхопила ногами його торс і втупилася в очі. - Правда?

Данило залишив на її губах швидкий поцілунок.

- Правда.

За одну секунду Даша стала найщасливішою людиною, розчарування, що сталися вдень, більше не мали значення. Виявляється, є у світі річ, що здатна повернути її до життя.

- Вгадай, хто витягнув мене з того світу? - Данило обережно поставив її.

- Менгеле.

- Ти знала?

- Хіба є інші варіанти?

Поки він сумнівався, Даша знала напевно.

- Крім нього ніхто не міг цього зробити. Він обіцяв перетворити наші життя на пекло, тепер робить винятки.

Данило сів на ліжко, відкинувся назад. Поглянув на Дашу і поплескав долонею по ліжку, закликаючи її до себе. Вона впала поруч, перевернулася на бік і підперла голову долонею.

Якийсь час мовчки спостерігала за поглядом Данила, який задумливо бігав стелею. Вона не поспішала налітати із запитаннями, насолоджувалася тишею, і ледь помітно водила пальцями по його плечу.

- Я вчора був у Менгеле, - він почав думати вголос. - Стільки всього почув, не знаю, чи варто йому вірити.

- Варто. Він людина слова і, на жаль, ніколи не бреше.

- За його словами все занадто добре, тут неможливо не сумніватися, - говорив тихо, місцями пошепки. Не хотілося по-іншому. - В моєї мами, виявляється, були проблеми з серцем. Вона не пережила пологи. Так говорили всі, а ми вигадали свою правду, стільки років жили нею, вірили в неї, мало все не зіпсували.

- В той момент це здавалося правильним. Не звинувачуй нікого.

Данило кивнув, так само дивлячись у стелю.

- А мій батько зі своїми підозрами вбив засновника цих клятих експериментів. І за це йому нічого не було... ну крім задоволеної пики онука. Ще Поліна моя рідна сестра, просто Менгеле в нас жартувати не вміє. Стільки шкоди від нього було. Хоча потім він допоміг нам - запобіг тому, що здавалося неминучим. Сказав, що ми більше не його піддослідні й відпустив нас. Не знаю, як це розуміти.

- Його не обов'язково розуміти, - спокійно відповіла Даша. Зараз її вже нічого не дивувало. - Він усе зіпсував, і він усе виправив. Це головне.

- Знаєш, що найгірше? - Данило повернувся до неї. - Навіть після всього, що він зробив, він не виглядає в моїх очах чудовиськом.

- Значить, ти занадто позитивний персонаж. Бачиш у людях тільки хороше.

- Погане. Тільки погане намагався бачити, а в ньому не зміг.

- Ти вдячний йому, думаєш, що чимось зобов'язаний за порятунок, але ти нічим не зобов'язаний. Через нього ти мало не загинув, а зараз він повернув тобі те життя, яке в тебе мало бути.

Даша посунулася і поклала голову йому на груди. Відчула його руку на талії, що сильніше притискала до себе.

- Заради такого життя варто було помучитися, - Данило уткнувся носом їй у волосся. - Кохаю тебе.

Він не міг бачити її емоції в слабоосвітленій кімнаті, та й не дуже хотів. Просто сказав те, що думає. Виявляється, нічого складного. Тільки у своєму житті він такими словами не розкидався, і сам нічого подібного не чув.

- Я тебе теж кохаю, - прошепотіла Даша. - Я сама очманіла, коли зрозуміла.

- М-м. Давно зрозуміла?

Раніше вона про це не замислювалася. Зайву емоційність поруч із ним списувала на що завгодно, тільки не на кохання. Але, мабуть, уже тоді це було воно.

- Складно сказати. А ти?

- Давно. Не можу згадати. Просто звик так жити. Спочатку був невдахою, тупив дуже, а потім мене випередив мій найкращий друг.

- І ти справді готовий був здатися? - Даша піднялася на руках і подивилася йому в очі. - Ти завжди домагався свого, а там навіть пробувати не намагався.

- Так я і зараз свого домігся.

- Але ти не поспішав, - нагадала вона. - Що було у день, коли я перший раз залишилася у тебе ночувати? Мені ж не здалося.