Глава 52

156

- Павук із сином зникли, - випалив Менгеле, коли Вадим переступив поріг його кабінету.

- Їх типу попередили? - запитав він.

Поки чекав відповіді, встиг підкотити джинси, піднятися, поправити волосся й оглянути кабінет. А бос усе розмірковував, таке з ним часто буває.

- Хто крім Дарії міг знати про це? - поцікавився він, але отримав щось невизначене. Отже, варіант один. - Приведи мені її!

Вадим вийшов, і нервово покрутивши телефон, почав писати їй повідомлення. Міг би, звісно, пафосно зайти в клас і вивести її на прогулянку до директора, але не захотів викликати підозри.

Знову Даші довелося відпроситися з уроку. Варто було зайти, як нова доза звинувачень прилетіла подібно до ляпаса.

- Якого чорта вони зникли?! - Анатолій Геннадійович ринувся в її бік. - Мовчати зовсім не можеш? Тебе заткнути? Я це вмію.

Він наближався, а вона відступала, доки не відчула, що за спиною в дверях стоїть Вадим.

- Я нічого не казала, - пробурмотіла вона.

- Не вірю. Ти просто ще не зрозуміла, на що я здатен. Думала, нічого не дізнаюся? Повір, я дізнаюся все!

Вона важко зітхнула. Сперечатися й доводити не хотілося. Здавалося, краще потерпіти кілька днів без антидоту, а також без цієї людини, без її знущань і вимог. Усього лише кілька днів звичайного життя. Але річ у тім, що без нього вона більше не протягне.

- Ти не хвилюйся, Дар'є. Знайти їх не складно. Проблема в іншому - ти знову завалила перевірку.

- У вас помилка в завданнях. Усіх збиває з пантелику, - Даша підняла на нього очі.

- Може назвеш мені ім'я помилки? Це знизить тобі складність.

- Такою інформацією не володію, вибачте!

- Тоді поясни мені ось що, - він схопив її за горло. - Чому саме зараз? Чому він зник після того, як дізналася ти?! Стільки місяців Ігор не йшов від бабці, а варто було тобі дізнатися, так одразу! І татусь його зник. Скажи мені, чому все так вдало збіглося? Все проти тебе. Знову. Смерть за тебе бореться, я не зможу її вічно відштовхувати. Розумієш, про що я?

Даша почервоніла, намагаючись прибрати його руки. Кашляла, задихалася, і він нарешті відійшов. Вона жадібно ковтала повітря, розтираючи шию, набагато довше, ніж слід було. Тягнула час, як могла.

- Я кажу правду. Більше додати нічого.

- Так доведи, що я помиляюся! Знайди того, хто попередив Павука! - закричав директор. - Якщо ти цього не зробиш, цей антидот стане останнім, - він засунув їй ампулу в кишеню джинсів. - Не буде інформації - мій кабінет назавжди для тебе закриється. Це не так добре, як здається. Ступай, Дар'є. У тебе є два дні.

157

У Вадима були свої припущення щодо втікачів, але доповідати босові він не поспішав. Вирішив сам розібратися з людиною, яка дивним чином опинившись у шафі, чула все. Звісно, не великий шанс, що розповіла вона, але, тим не менш, цим можна скористатися у своїх цілях.

- Навіщо звав? - до нього в підсобку заглянула Соня.

І хоч останній раз у цьому місці для неї закінчився просто жахливо, вона прийшла знову. Сподівалася, все буде по-іншому, але ніж у рукаві ховала.

- Присядь, - скомандував він.

Соня несвідомо сіла на край дивана, що стояв біля виходу.

- Це ти всім розбовтала? - він встав з-за столу і повільно наблизився до неї. - Чому після твоїх посиденьок у шафі зникають Павук із сином?!

- Гадки не маю, - грубо відгукнулася вона. - Не я одна про це знала.

- Але ти єдина, хто міг їх попередити.

- Ти ж знаєш, що ні! Ти там був, я там була, тоді чому ти мене звинувачуєш...

- Ти спиш з Артемом.

- Що?!

- Даші не вигідно зливати інфу своїм. Залишаєшся тільки ти.

- Не кажи дурниць, - Соня встала. - Ти просто привід шукаєш, - вона позадкувала.

- Шукаю, - він знову накинувся на неї. - І він у мене є.

Притягнув її до себе і заламав руки за спину, тим самим знерухомив.

- Іди ти до біса, Вадиме! - вона з усієї сили наступила йому на ногу. - Ти ж знаєш, що я нічого не говорила!

- Яка вже різниця? - шепнув їй на вухо, вдихаючи приємний запах волосся. - Мовчати не вмієш, але на щось ти ще згодишся.

Вадим повалив її на спинку дивана, влаштувавшись зверху. Незважаючи на крики й дикий опір, примудрився всю її помацати, залишити засос на шиї й змусити боятися його ще сильніше. Крики заглушав поцілунком, допомогло ненадовго, бо Соня до крові вкусила його за губу, а користуючись тимчасовою розгубленістю, витягнула з рукава ніж і направила йому під ребро. Хотіла налякати, але він сіпнувся, не очікуючи від неї такої відсічі, і випадково напоровся прямо на вістря.

Час сповільнився, стукіт її серця почав працювати за двох - голосніше, частіше. Усвідомлення того, що сталося, наздогнало тільки коли Вадим похитнувся і відскочив назад. З порожніми очима він схопився за бік, востаннє глянув на неї і впав на підлогу.