Глава 51

151

Кілька днів тому людям Павука вдалося знайти секретний коридор, про існування якого вони раніше навіть не здогадувалися. Як Поліна й казала, це місце значно відрізнялося від іншого підземелля: залізні непробивні стіни, все в пилу, кожен крок віддавав гучною луною. Головний коридор виявився з великою кількістю рунічних написів; висока стеля, з якої звисала стара люстра, схожа на церковну, виконувала функцію декору, а не освітлення.

У цьому коридорі знаходилися ті самі двері. Всі із заліза, повністю зливалися зі стінами і здавалося, їх неможливо ні зламати, ні розпиляти. Поруч із дверима круглий відсік, за розмірами підходить для медальйона; біля нього щось на кшталт сканера відбитків пальців.

Вивчивши детально всі можливі перешкоди, вони повернулися через деякий час уже підготовленими. Прийшли всі, хто хоч якось брав участь у пошуках, за винятком Станіслава - через роботу не зміг. Взяли медальйон і Лізу з її унікальними відбитками. Досить було коротко описати ситуацію, щоб вона погодилася піти пізно вночі з учителями в підземелля.

Поки вони йшли зиґзаґоподібним коридором униз, і підсвічували шлях ліхтариками, встигли розділитися. Ольга з Миколою йшли перші, слідом за ними Ліза - сонна, тремтіла від холоду. Віра і Максим ішли останніми, час від часу жартували одне з одного, знущалися, навіть ледь не побилися.

Артем із Сонею попередили, що трохи затримаються, але обіцяли поквапитися. Все тому, що Менгеле вкотре завантажив Соню роботою в лабораторії ледь не до ночі, а в Артема були свої причини почекати її.  

Опинившись біля потрібних дверей, усі як один втупилися на зображений на них атом. Павук не став зволікати і вставив медальйон у відсік. Підійшов ідеально. Далі подивився на Лізу, яка без слів розуміла, що від неї вимагається, і підійшла до сканера відбитків. Чотири пари очей спостерігали за кожним її рухом, затамувавши подих. Як вона прикладає один палець, потім другий, потім і всі інші по кілька разів, але нічого не відбувалося.

- Схоже, Менгеле знову помилився, - Віра нервово усміхнулася. - Своїми клятими експериментами і тут усе зіпсував.

- Залишається ще один варіант, - нагадав Павук.

- А потім виявиться, що над цією людиною свого часу теж познущалися, - почав глузувати Максим. - Змінили склад крові, гени, відбитки пальців, що, здавалося б, неможливо. Але Менгеле і не на таке здатен, аби все зруйнувати.

- Над цією людиною і так познущалися, - підкреслила Ольга. - Донька п'ятого об'єкту все-таки.

Поки вони перекидалися варіантами як потрапити за двері, Ліза переминалася з ноги на ногу і зовсім їх не слухала.

- То я піду? - вона непомітно стрибала, щоб зігрітися. - Якщо я вам більше не потрібна.

- Провести? - запитав Максим. - Раптом заблукаєш.

- Я пам'ятаю дорогу, - відмовилася школярка. - Дійду.

Лізу відпустили, взявши слово, що вона напише, коли повернеться додому, щоб вони не хвилювалися.

А ті, хто залишилися, продовжили спалахувати поглядами двері, всі теорії перебрали, але жодної дієвої.

- Може їх розпиляти? - запропонувала Віра і стукнула кулаком по залізобетонних дверях.

- Вони непробивні, - зазначив Павук. - Можна спробувати, але це буде не тихо. Привернемо зайву увагу, спочатку спробуємо інші варіанти.

За такими роздумами їх застали Соня та Артем. Через роботу думали, що не потраплять сюди, десяти хвилин вистачило б, щоб пропустити багато чого.

- Не вийшло, так розумію, - Артем підняв ліхтарик на двері.

- Ні, Ліза не підійшла, - відповів Микола. - Хоча чого ми дивуємося, знали ж, що об'єкт генної інженерії не її мати. Повірили якомусь медальйону.

- Має бути хтось іще, - не вгамовувалася Віра.

- Боже, та хто?! - вибухнув Максим. Втомився від цих пошуків, та й не цікаво йому стало. Припинити діяльність Менгеле це не зможе, скоріше розвинути, що їм зовсім не потрібно. - Нам ніколи не знайти цю людину. Може її вже давно немає в живих, а ми досі шукаємо!

Ці слова змусили Артема зробити те, чого він сам від себе не очікував. Взяв Соню, що стояла поруч, за руку і приклав її вказівний палець до сканера. Вона не пручалася, а він продовжував тримати її палець, доки не загорілася зелена лампочка, а двері не від'їхали вбік.

- Якого чорта? - видихнув Максим, дивлячись у темряву.

Інші також не розуміли, як таке можливо, адже кілька хвилин тому заради інтересу вони всі прикладали пальці до сканера і, звісно, нічого не відбувалося. Варто було Соні доторкнутися, як двері відчинилися.

- Ходімо вже, - усміхнувся Артем.

Взяв Соню за руку і повів у невідомість. Всі інші пішли слідом. Увімкнули тьмяне світло і змогли повністю розглянути приміщення. На вигляд звичайна стара кімната, нічим не відрізняється від інших приміщень підземелля, з такими самими бетонними стінами і стелею, навіть запах вогкості той самий.

Навпроти виходу від стіни до стіни тягнулися дерев'яні полиці та шафи. Занадто багато місця для такої маленької кількості інформації, адже все це вмістилося б на одній єдиній полиці. Там були стародавні пробірки з різними речовинами, через пил кольору не видно, поруч журнали з записами німецькою мовою і записка, звернена до перших гостей цього складу.