Глава 50

148

Глибокої ночі люди Павука разом зі Станіславом планували вирушити в підземелля на пошуки таємного складу. Поки чекали опівночі, вирішили скоротити час за розшифровкою особистого щоденника колишньої дружини Станіслава. Ймовірно, вона хотіла, щоб одного дня цю згадку про неї знайшли, тому сховала блокнот у коморі під паркетом. Станіслав знайшов його кілька днів тому, але розібрати написане не зміг. Латинські літери стояли в хаотичному порядку, а слова не були схожі на жодну мову.

Поки Віра і Максим сиділи у вітальні, намагаючись зрозуміти таємний шифр, і ледь не билися, доводячи один одному свою версію, Артем непомітно прослизнув на другий поверх у кімнату до Соні. Друзі вже встигли попросити в неї вибачення за вчорашні наїзди, крім нього самого.

Тут Артему ще не доводилося бувати, але зорієнтувався він швидко.

Крізь напіввідчинені двері помітив Соню. Вона сиділа за столом і щось писала. У домашній сукні та з високим хвостом була схожа на школярку, що виконує домашнє завдання. Тільки здавати його потім доведеться самому Менгеле. Настільна лампа ледь розрізняла їхні силуети. Артема позаду себе вона не бачила, отже, в нього був час зібратися з думками.

- Я зайду? - запитав він, стоячи в дверях.

Соня сіпнулася від різкого голосу, скинула навушник і обернулася.

- Від моєї відповіді щось зміниться?

- Ні.

Артем зайшов у кімнату, пройшовся до вікна і все не міг підібрати потрібних слів.

- Коротше кажучи... - він сів на підвіконня, схрестивши руки на грудях. - Вибач, що не заступився за тебе відразу, що допустив таке. І... чорт, я ж знав, що ти не винна, але ніяк не міг зрозуміти, чому Віра так сильно підозрює тебе, без жодної на те причини. Потім вона розповіла про наказ Менгеле, щоб ти зі мною...  

- Я не збиралася його слухати, - Соня сіла поруч. З усіх його слів тільки на останні вона звернула увагу.

- Даремно, - вирвалося в Артема.

Вона повернула голову:

- Що?

- Що? - з таким же нерозумінням Артем змінив тему: - Віра хотіла в тебе дещо дізнатися. Вона підходила?

- Так, у школі, - відповіла Соня. - Вона мені все розповіла. І за маму, і за підозри.

Вона говорила так спокійно, ніби її це зовсім не зачепило, а недовіра і сварки для неї звична справа.

- Тобто ти не в образі?

- Ні. Обережність зайвою не буває, після того, що чула Віра, не дивно, що вона так подумала, - Соня мигцем повернулася до нього, погляд упав на шию, де красувався свіжий поріз. Ще кілька днів тому його не було, значить варіант один. - О, боже, що він із вами робив?

Вона злізла з підвіконня і зупинилася навпроти, щоб краще розгледіти довгу подряпину.

- Облиш, нічого серйозного, - Артем махнув рукою. - Хоча дісталося нам не слабо, думали, вони з Вадимом нас справді вб'ють... Про що ви з ним говорили?

- Із ким? Із Вадимом? - Соню здивувало таке запитання, особливо зараз, коли мова була зовсім не про нього.

- Так. Я все зрозуміти не міг, що за справи в тебе з ним... А вчора він сам до тебе приїжджає, - він замовк, не знаючи, як пояснити знання цієї інформації. - І ні, я за тобою не стежу, просто вибачитися хотів, а тут він.

- Він хотів допомогти, - повідала Соня. - Дізнався, що я вкрала картку в Менгеле і мені довелося все йому розповісти. Він добув деяку інформацію за мою маму і приїхав поділитися.

- Не просто так він це робить, - подумав Артем вголос. - Будь із ним обережнішою... Наступного разу мене може не виявитися поруч.

- Даремно.

- Що? - різко запитав він.

- Що? - незворушно повторила Соня, від чого дійсно можна подумати, що здалося.

Настало незручне мовчання, коли говорити не хотілося, але й іти теж. Артем підійшов до неї, взяв за руку і поклав у долоню медальйон, у крадіжці якого її вчора так сильно звинувачували.

- Навіщо? - не розуміла вона.

- У тебе йому безпечніше, - Артем стиснув її долоню.

Очі він так і не відвів, від чого Соня зніяковіла.

- Не боїшся, що я поверну його на законне місце?

- Не боюся. Ти знаєш, що робиш і завжди чиниш правильно. Тільки нам це не відразу дійшло. Тепер мені навіть соромно, що так вийшло... - замовк, не знаючи, як продовжити. Поруч із нею взагалі губився, особливо в такі моменти, наодинці, обговорюючи щось особисте.

Соня посміхнулася.

- Все сказав?

Артем секунду поміркував над запитанням, думаючи, що вже достатньо каяття, розповів усе, що хотів, але в якийсь момент зрозумів, що не все.

- Не впевнений.

Далі слова йому були не потрібні. Підійшов до Соні, подивився в очі, легкий переляк тільки додавав азарту. Обхопив її обличчя долонями і поцілував. Ризикований крок, на який він ішов, розуміючи, що вона може відштовхнути його, враховуючи її відчуженість, але вона цього не зробила. Відповіла на поцілунок, поклала руки йому на плечі, навіть на кінчики пальців стала, відчуваючи, як йому з таким зростом незручно тягнутися до неї.