Глава 47

138

Розповівши про хворобу Ігоря, Даша отримала купу співчуття і розуміння, чого від брата з сестрою, здавалося, взагалі не дочекаєшся. Думала, вони почнуть уникати, боятися, натомість самі покликали його в гості, розуміючи, наскільки складно пережити таке потрясіння на самоті.

Півдня Ігор ігнорував дзвінки та повідомлення, тільки ввечері наступного дня неохоче прийняв запрошення. Він більше не боявся виходити в люди, новини про хворобу діяли гірше, ніж страх бути спійманим. Погодився, заздалегідь попередивши, що трохи затримається, так само як і Даша.

Без них Данило не хотів іти до брата і сестри, тому сів біля під'їзду за столик і почав чекати. Раніше в таких випадках діставав цигарку і палив, але нікотин спричиняв такі головні болі, що бажання диміти відпало навічно. В житті й без цього достатньо страждань.

Коли на вулиці почало темніти, до нього підійшов Ігор. З цигаркою в зубах, темне волосся визирало з-під шапки, розкрита куртка, штани, які кілька місяців тому були йому якраз, зараз звисали.

- О, привіт, - Данило встав із лавки, потиснув йому руку і сів назад. - Ну що ти?

- Було краще, поки не жаліли, - Ігор присів навпроти.

- Робити нам нічого, як жаліти тебе, - гмикнув Данило. - Тепер це не так страшно, викрутишся.

- Легко сказати! Всі такі здорові, безсмертні й інших такими ж бачите.

- Не розумієш ти про що говориш, ой не розумієш, - скриплячи зубами, вимовив Данило. Як завжди друг і сам того не розуміючи, влучив у саму точку. - І жаліти я тебе не збираюся, особисто для мене нічого не змінилося. Яким був, таким і залишився. Хочеш до себе гідного ставлення - поводься відповідно. Сильні люди викликають повагу, а ти своїм чортовим ниттям намагався викликати жалість. Тільки ти не за адресою. Єдине, що я можу тобі сказати, вагітність Лізи - це тобі тупо урок на майбутнє, а ти не прийшов.

- Не тобі мене судити! - вскочив Ігор. - Думаєш, сам святий? Авторитет набивав бійками та наркотиками! Там не повага як до сильної людини, там відраза. Цього ти хотів?

- Різниця в тому, що мені начхати на твої слова. Ти мене не зачепиш, бо людина, яка знає мене найкраще, тобі не повірить. Я кажу про себе.

Ігор повільно опустився на лавку.

- Ніколи тебе не зрозумію, тут жодне виправдання не допоможе.

- Ти вже мене розумієш, - тихо видав Данило.

- Що? - не почувши, Ігор не вважав сказане важливим. - Як би ти не знущався, життя це зробить краще. Хоча яке життя... не можу це терпіти.

- Не можеш? - Данило випустив нервовий смішок і підскочив до Ігоря. - Приймати ліки й жити до старості, ніби нічого не відбувається? На це ти не здатен?! - він схопив його за комір куртки та притягнув до себе. - Досить вигадувати проблеми, яких немає, задовбали вже! Самим, бляха, не смішно?!  Можеш жити - так живи, немає ніяких "коли" і "якщо"! У тебе хоча б є час, що тобі ще, чорт забирай, треба?!

Він відпустив Ігоря і раптом пошкодував, що взагалі торкнувся цієї теми. Випадково порівнявши себе з другом, ледь не вибухнув від нерозуміння, місцями від заздрості. Своєю грубістю хотів привести його до тями й, не кажучи прямо, показати, що все не так погано, натомість вкотре виставив себе покидьком.

- Не думав, що тебе це так зачепить, - повільно вимовив Ігор, дивлячись на Данила, котрий ніяк не наважувався подивитися на нього. Ходив туди-сюди, штовхав черевиками дрібне каміння по землі й дихав. Повними грудьми, трохи голосніше, ніж звичайно, з якоюсь особливою насолодою, немов востаннє. - Даню, про кого ти казав? У кого немає часу?

- У мене.

- Що з тобою? - Ігор насупився. - Ти чимось хворий?

Данило присів на лавку й опустив голову.

- Так, чуваче, я смертельно хворий...

І він розповів. Усе з самого початку. Як дізнався, як зламався, боровся, змирився. Нічого не приховував, підкріплював страшними фактами, змушуючи Ігоря вкриватися мурашками та викурювати одну за одною. Він не очікував, що в цієї щасливої, впевненої в майбутньому людини можуть бути такі проблеми. До того ж за півроку знайомства Данило майже не змінився зовні. Схуд трохи й погляд знітився, але він примудрився приховати й це. Жив не страждаючи від зайвих думок і виглядав так, ніби збирається існувати вічно. Робив усе, аби уникнути жалості, яка зараз звалювалася на Ігоря.

- Охрініти, - Ігор подавився цигаркою. - Чому ти нікому не розповідав?

Данило знизав плечима.

- Не хочу привертати до своєї персони зайву увагу.

- Ти тільки цим і займаєшся.

- Я не про це, - перебив він. - Складно говорити про таке, ще складніше чути. Перший час мене добивало, що доводиться тримати все в собі, а потім дійшло, що так краще. І поки я можу жити сам, без чиєїсь допомоги, я мовчатиму.

- Чуваче, якщо так піде і далі, то ти не зможеш...

- Так я думав під час кожного головного болю, але, як бачиш, живий, - він усміхнувся, ніби мова зовсім не про нього. - Хоча голова іноді так розколюється, здохнути хочеться. Пачками їм знеболювальне, щоразу все більше, вже й вони не допомагають. Рятують одні дорогі пігулки, лікарі порадили. Це не вилікує, але симптоми приглушує непогано. Виявляється, моє звичне життя оцінюється в тисячах доларів. Якби не було того препарату, я б виглядав як живий труп. Може я і схожий на здорового, але тут, - він постукав собі по скроні, - тут я вже давно мертвий.