Глава 40

118

Телефон Соні палав від нескінченних повідомлень боса. Судячи з кількості знаків оклику і великих літер, сталося щось жахливе. Хоча для нього будь-яка непередбачувана ситуація здавалася такою і вирішувати її потрібно, прибігаючи з будь-якого кінця міста.

Соня постукала в кабінет і зайшла. Поки роздивлялася Менгеле, що сидів за ноутбуком, непомітно штовхнула двері, залишивши їх трохи відчиненими. Від цієї людини можна очікувати всього і варто перестрахуватися.

- Як просувається робота зі створення вакцини? - піднявся Анатолій Геннадійович.

- П-просувається, - Соня зробила крок назад.

- Сподіваюся, результативно? - він почав повільно закочувати рукав сорочки. - Тому що в іншому разі...

- Не зовсім. Вірус дуже старий, а компоненти, що в ньому присутні, взагалі невідомі науці.

- Всі мої винаходи колись були невідомі науці! - закричав Менгеле. - А тепер мають величезний попит і потребують ще. Тому відмови я не прийму.

- Може у вас вийде краще? - невпевнено запитала Соня.

- Може, - він усміхнувся. - Підійди сюди.

Вона послухалася, хоча серце наполегливо радило цього не робити. Вискакувало, сподіваючись вивести її звідси, але мозок думав інакше.

Обличчя директора, що виражало мир і добробут, вмить потухло. Він схопив її за зап'ястя і притиснув тілом до столу, другою рукою взяв канцелярський ніж і зробив надріз на вені. Зі своїм зап'ястям вчинив так само.

Робив це так професійно і впевнено, наче мав досвід у зараженні людей. Адже варто було Соні кліпнути, як вона вже притиснута щокою до столу, а зап'ястя кровоточить.

- Хотів би я подивитися на твою роботу, коли в самої чортів вірус у крові! - Менгеле навалився на неї зверху. - Заради інших старатися не хочеться, згоден, але на що ти підеш заради себе?! - він стиснув її рану, приносячи непередаваний біль.

- Ні! Не треба! - Соня закричала і почала смикатися, але під вагою його тіла це не мало сенсу. - Я спробую ще. Разом ми все зробимо!

- Раз уже спробувала.

Він перестав тримати її та відійшов. Соня відскочила, але тікати з кабінету не поспішала.

- Мені треба на комусь перевіряти компоненти вакцини, - Менгеле вишкірився. - Варто тебе заразити, і робота піде швидше. Ти не станеш труїти свій організм антидотом, значить зробиш усе можливе.

- Так... зроблю, - вона сховала тремтячі руки за спину.

- Дам тобі останній шанс.

119

Пошуки чергової інформації змусили Данила прийти в місце, яке він стороною оминав, а сьогодні засунув якомога далі свою ненависть і зазирнув у гості до Вернер.

Постукав і застиг в очікуванні.

Двері відчинив Женя. Судячи з переляку на обличчі, одразу пошкодував про це, але бігти пізно. Він зняв окуляри, які в такій несподіваній ситуації могли зустрітися з кулаком гостя, і тільки потім пустив його у квартиру.

- Бити мене прийшов?

- Гидко до тебе доторкатися, - Данило зайшов.

- А Даші було не гидко, - вирвалося в Жені.

Данило рефлекторно втиснув його в стіну і подивився в очі. Вперше так близько і так уважно, хотілося б знати, що на думці в людини, яка здатна так жорстоко образити дівчину. Він не помітив у погляді Жені нічого нового, він такий самий, як і в їхню першу сварку перед уроком інформатики. Просто зараз він показав себе справжнього, ніхто такого не очікував, і тільки Данило бачив його наскрізь. Кулаки рвалися на виховну бесіду з його щелепою, але ж Даші обіцяв, що не чіпатиме.

- Вбив би тебе, - ричав Данило йому в обличчя, - та не заслужив ти. Життя помститься сильніше.

Женя відкрив очі, не розуміючи, що відбувається. Так пригнітив себе за скоєне, що готовий терпіти будь-які побої, аби позбавити себе почуття провини. Жити з криком совісті виявилося нестерпно. Власний голос у голові душив сильніше петлі на шиї.

- Мені потрібна твоя сестра, - несподівано заявив Данило. - Де вона?

- У ванній, - Женя спробував вивільнитися, і на подив його не стали утримувати. - Можеш поквапити її, але можливо вона тебе вижене.

Данило по його погляду знайшов потрібні двері й постукав. Коли Женя зник у своїй кімнаті, припав вухом до дверей і прислухався.

- Сонце моє ненаглядне, поговорити треба, - він знову постукав. - Виходь.

Тиша. Минула хвилина, друга, нічого не змінилося.

- Лізо, ти можеш не відчиняти тільки в тому разі, якщо ти там спливла пузом догори й не дихаєш.

Мовчання починало нервувати. Він схопився за ручку і смикнув на себе. Повторив кілька разів, поки дивним чином двері не відчинилися. Значить, Ліза не повністю закрила на засув.

Данило зайшов у кімнату й опустив очі в підлогу, навіть рукою прикрив, про всяк випадок, якщо Ліза й справді приймала ванну. Боковим зором він бачив, що це не так і сміливо глянув на видовище, яке його вже не дивувало.

Ліза, замотана в рушник, сиділа на підлозі з лезом у руці й порізаними венами. Недостатньо сильно, щоб померти, але слабкість і загальмованість присутні. Вона не стала прикриватися, була впевнена, що Данило нікому не розповість, і сама того не усвідомлюючи, довіряла йому.