Глава 34

98

Під кінець уроку літератури до класу зайшов Анатолій Геннадійович, тримаючи за руку Марту.

Їхня поява привернула занадто багато уваги. Кожен, хто до цього був зайнятий своєю справою, зараз дивився на однокласницю і ледве впізнавав у ній ту життєрадісну Марту, яку вони звикли бачити. За тиждень, проведений нібито у вітчима, вона перетворилася на живий скелет. Шкіра, та кістки.

- Шановні учні, - звернувся директор до одинадцятого класу. - Скільки це триватиме? Скільки ще ви будете псувати репутацію школи своїми витівками?! Спочатку Островерхий, тепер ця, - він підштовхнув плечем Марту, що стояла поруч. - Така відповідальна, серйозна дівчинка, а насправді спить і бачить, як покінчити життя самогубством. Це що таке?! Якщо у вас якісь проблеми - обговоріть їх із кимось, можете навіть зі мною, але прощатися з життям - не вихід. Встигнете ще.

Своїми словами він намагався достукатися до кожного, ставив Марту і Данила в приклад того, як не треба робити. І всі вірили. Нова авторитетна людина вчила їх жити, наочно показувала, до чого може призвести шкідлива звичка, звісно, чому б не повірити. Тим паче виглядав він серйозним, а нервового директора грав ледь не до отримання Оскара.

Поклав Марті руку на плече і продовжив лекцію про шкоду наркотиків, яку вона вже не слухала. Смикнулася від його палючого дотику, але піти не посміла. Грала роль покірної ляльки, тільки довго не витримала. Уривки фраз директора остаточно розмила завіса сліз в її очах.

Ще в лікарні Менгеле переконав, що вона намагалася накласти на себе руки, перебрала з наркотиками, а через кому трохи втратила пам'ять. Марта повірила. Довелося це зробити. Щоб вижити, доведеться будь-яку інформацію видавати за правдиву і робити це якомога природніше. Бо один необережний рух здатен повернути її в пекло, з якого вона щойно вибралася. Якби Менгеле дізнався, що пам'ять повертається, він захотів би повторити процедуру, яку Марта не переживе.

- Я чудово розумію твій стан, - сказав директор, не дивлячись на неї. Знову доказ гри на публіку. - Чув, що за останні кілька років ти втратила всіх близьких. Але самотність - це не вирок. Не треба ставити на собі хрест, у тебе ще все життя попереду.

Після згадки про близьких Марті знову захотілося накинутися на нього, кричати до втрати голосу і поставити головне запитання "Хто їх убив?". Тут і зараз, при всіх. Але вона мовчала. Проблему це не вирішить, ніхто їй не повірить, тому що вона - ніхто.

Поки цей діловий чоловік у костюмі штовхав якусь філософську маячню, Марта продовжувала лити сльози. На щастя, директор цього не бачив, за весь монолог жодного разу не глянув на неї. Але бачили всі інші. Як по її кам'яному байдужому обличчю стікають сльози. Вона не намагалася їх стерти чи зупинити, здавалося, не помічала зовсім.

Його промови виявилися справжніми тортурами. Жодні знущання в підземеллі не йшли в порівняння з тим, що вона відчувала зараз. Гірше за усвідомлення смерті близьких було тільки стояти поруч із їхнім убивцею і мовчати. Коли хочеться перегризти йому горлянку, вона навіть схлипнути боялася.

- Я сподіваюся, ви втямили урок, - сказав Анатолій Геннадійович, скривившись у фальшивій посмішці. - І подібного більше не повториться. Особливо це стосується тебе, Марто, і тебе, Островерхий.

- Островерхий кажеш?! - Данило підскочив із-за парти. Стілець, що впав, змусив усіх здригнутися. - Звісно, подібного більше не повториться. Нічого більше не побачиш. Тому що я твої очі погані видавлю на хрін! - він усе підходив і підходив.

Прискорювався з кожним кроком, поки не налетів на директора. Несподівано для всіх заїхав йому кулаком в око і на цьому зупинятися не збирався. Замахнувся для другого удару, як його схопив Максим Віталійович і відтягнув від місця події. Зробити це одразу не дозволила жага помсти. А так кожен отримав, що хотів, ну, за винятком Менгеле.

Половина присутніх навіть встала, дехто відкривши рота. Той факт, що Данило ненормальний, знали всі, але, щоб настільки... А Марта дивилася на нього із захопленням. Такий вчинок осушив її сльози, стало легше, знаючи, що хтось відповів за неї. Той, від кого найменше очікуєш. Він просто розумів її, як ніхто інший. Самому довелося пережити подібне.

По очманілій фізіономії директора могло здатися, що за свій вчинок Данилу доведеться дорого поплатитися, але на диво, Менгеле був надто спокійний. Потер око долонею і звернувся до учнів.

- Не звертайте на це уваги, - він махнув рукою на ледь помітний синець. - У нас з Островерхим свої незгоди... Все гаразд.

Він вийшов із класу, жодного разу не глянувши на заплакану Марту. Це її й врятувало. Інші сиділи з такими ж враженими обличчями, і тільки дзвінок на перерву змусив оговтатися.

Варто було Марті наблизитися до своєї парти, як до неї підлетіла Даша.

- Що вони з тобою зробили? - вона поклала руку подрузі на плече, намагаючись поглянути в очі, які вона так ховала. - Це ж не передозування, ти знайшла на них щось серйозне?

Марта, котра не очікувала таких слів, підняла голову.

- Я не повинна про це розповідати, інакше мене вб'ють.

- Про це ніхто не дізнається, ти можеш довіряти мені, - переконала її Даша. - Мені теж багато відомо, та й не тільки мені. Нас не чіпають, поки знають, що ми будемо мовчати. Потім ти можеш стерти це з пам'яті, але не зараз.