Глава 33

93

На сходах Даша зіткнулася з Менгеле, який, не роздумуючи, схопив її за руку і потягнув до себе в кабінет. Вона мимоволі йшла слідом і схаменутися не встигла, як опинилася притиснутою до стіни, під прицілом хижого погляду.

- Де ваш Ігор? - він схопився за ручку дверей, не даючи їй пройти. - Хочу йому особисто передати, що він сцикло.

- Гадки не маю, - Даша невдоволено схрестила руки на грудях.

Намагалася не дивитися в його бік. Показувала повну байдужість і неповагу, чому він був тільки радий. Поки вона грала скривджену, він пройшовся до столу, відкрив шухляду, закрив, повернувся назад.

Даша мигцем поглядала на нього, але нічого небезпечного не бачила, тому бігти не поспішала.

Менгеле знову налетів на неї, притиснув своїм тілом до шафи й поліз у кишеню. Даша не підозрювала про приховану загрозу, поки голка не торкнулася її плеча.

 - Що це? - видихнула вона.

- Отрута, - Анатолій Геннадійович викинув шприц у відро для сміття і пройшовся кабінетом. - Даю тобі добу на пошук інформації, яку ти і так знаєш. Добу на те, щоб зважитися. Якщо ні - протиотруту не отримаєш. Віра ваша знає, як це.

- А якщо в мене немає ніякої інформації?! - злякалася Даша. - Що мені робити?

- Гадки не маю, - відповів її словами. - Що? Вже не до жартів?

Вона не стала чекати, поки їй навіють ступінь безвиході, і вискочила з кабінету. Добре, попередити встиг, що в такій ситуації була Віра, отже, вона може допомогти.

Звісно класний керівник не відмовила і звернулася до Ольги, якій навіть іти далеко не довелося. Того дня Соня сунула їй кілька ампул із протиотрутою, немов знала, що на цьому Менгеле не зупиниться.

Незабаром Даша була врятована, як здалося спочатку. Весь вечір вона провела в ліжку, але навіть дві ковдри не рятували від ознобу. Безсоння, слабкість, запаморочення.

Ніч здавалася нескінченною. Ледве дотягнувши до ранку, вона дістала номер Ольги і почала дзвонити, вірячи, що одного разу ця зайнята жінка відповість. Уся надія залишилася на неї, бо сама Даша просто не дійде. Тішило, що мати з самого світанку побігла на роботу, інакше своїми криками відправила б доньку, яка, можливо, при смерті, до школи. У жодні хвороби вона не вірила, думала, що одним пропуском можна підірвати репутацію, яка не дозволить отримувати високі оцінки. Єдине, що її хвилювало - можливість похизуватися табелем доньки перед подругами. Дітей же тільки заради цього народжують. Хтось для понту купує машини, айфони, а хтось будує з дитини ідеальний вигаданий образ, що має вразити всіх.

За низкою одноманітних дій Даша зовсім забула, що вже вкотре набрала номер Ольги. Притиснула телефон до вуха і благає себе не засинати.

Голос на тому кінці підбадьорив її.

- Слухаю?

- О-Ольго Вікторівно! Допомога ваша потрібна. Я адресу написала, тут недалеко.

- Боже, що за терміновість?

- Просто так я б не зателефонувала.

Ольга одразу покинула школу і прийшла за потрібною адресою. Тільки відкривати їй не поспішали. Кілька хвилин вона натискала на дверний дзвінок, встигла перехвилюватися, накрутити найгірші версії, навіть збиралася йти, як на порозі з'явилася Даша. Закутана в плед, волосся зібране в пучок, очі наполовину закриті. Вона міцно трималася за дверну ручку, щоб не впасти. Ноги зовсім не тримали, руки ослабли, вона насилу дісталася до дверей.

- Я вмираю, - видала вона.

Ольга зайшла у квартиру й потягла її в кімнату. Посадила на ліжко і поки Даша сиділа із заплющеними очима, похитуючись, Ольга вивчала її стан. Перевірила пульс і температуру, все зводилося до одного.

- До того, як ти отримала протиотруту, були якісь симптоми?

- Ні, - Даша почала кашляти від нестачі повітря. Немов легені зменшилися в об'ємі й один вдих уже не насичує. - Все було добре, а потім... Може, це побічні ефекти? Від вакцини ж бувають.

- До побічних ефектів не належить смерть, - нагадала Ольга, розстібаючи пальто. - Виходить, тобі вкололи вітаміни, а протиотруту дали справжню. Знаєш, як така протиотрута діє на здорову людину? Спочатку треба було переконатися, що тобі треба ліки.

Даша змусила себе відкрити очі й тверезо подивитися на ситуацію.

- Серйозно? Я помру тільки тому, що мені вкололи протиотруту?

- Все так.

Від зайвого спокою цієї жінки Даша запанікувала.

- Що робити? Що... мені робити? Має бути якийсь вихід.

- Я спробую щось дізнатися в чоловіка. Нічого обіцяти не можу.

Вона зникла, а Даша вперше усвідомила цінність життя. У моменти, коли здається, все скінчено, жити хочеться особливо сильно, хочеться діяти, але крик у голові нагадує, що вже пізно. У звичайні дні, які можна назвати щасливими, вона проклинала це життя, намагалася бачити найгірше, аби переконати себе, що людське життя нічого не варте, що немає сенсу за нього боротися. Набагато простіше страждати й ненавидіти, ніж визнати, що насправді все не так погано. Це можна зрозуміти, тільки впавши на дно. Дном вона вважала сварки з матір'ю, присутність Павла, нерозуміння з боку оточення. Здавалося, це найгірше, що з нею могло статися, але вона навіть не здогадувалася, що це тільки початок, а замахи на життя покажуться дрібницею порівняно зі справжніми проблемами.