Глава 32

89

Урок літератури в одинадцятому класі розпочався з характеристики твору. Перенести думки на папір було до душі кожному - очей від зошитів не відривали. Максим Віталійович ходив по рядах, контролюючи, щоб власна думка не плуталася з думкою, знайденою в телефоні, бо бувало й таке.

У другій половині уроку до класу заглянув директор. Його хитра усмішка сповіщала, що хорошого в цьому візиті мало. Максим перестав нарізати кола між партами та повернувся до робочого місця, де на нього чекав Анатолій Геннадійович.

- Що трапилося? - тихо запитав Максим, продовжуючи спостереження за учнями з дальньої дистанції.

- Катувати тебе прийшов, - також не дивлячись на нього, відповів Менгеле.

- Зачекати не можна? У мене урок.

- Твоя мати чекати не буде. Ти ж не хочеш, щоб за твої помилки розплачувалася вона?

Навіть не розуміючи точного сенсу погрози, руки Максима опустилися. Об’єднавшись колись із Павуком, він нічого не боявся, життя готовий був віддати заради доброї справи, а те, що ворог може дістатися до матері, на жаль, не врахував.

- Нумо підемо, - Максим підштовхнув директора до дверей.

З його боку це могло здатися нахабством, звучало як наказ, але Менгеле послухався і спокійно вийшов. Варто було опинитися в коридорі й прикрити двері, як Максим, втративши будь-який контроль, накинувся на нього.

- Що цього разу?! Що? Чого ти добиваєшся? - він схопив директора за піджак і притягнув до себе.

Зросту вони були однакового, так само як і фізичної підготовки. Максим хоч і відчував перевагу, через молодість і досвід мордобоїв, але Менгеле з легкістю міг дати відсіч.

- Поговори з матір'ю, - Анатолій Геннадійович дістав телефон і набрав останній номер. Коли почулася відповідь, простягнув слухавку Максиму.

Той схопив телефон і прислухався. Грубий чоловічий голос, потім інший - жіночий. Такий м'який і такий рідний. Через схлипування він насилу міг зрозуміти хоч щось. Але це була вона.

- Мамо, - покликав він.

Дослухати йому не дали. Менгеле вихопив з його рук телефон і почав ставити свої умови.

- Допоможеш мені і я допоможу тобі. Для початку хочу знати, де перебуває ваш Павук. Роздає команди, як останній щур, а ви всі ці команди виконуєте...  

- Прямо як ви, - підмітив Максим. - Як останній щур.

На свої провокації отримав удар у щелепу. Бажання грубити більше не виникало і Менгеле продовжив:

- У тебе є час до вечора. Підеш з роботи раніше і можеш назавжди забути про матір.

Він пішов до сходів, а Максим не стримався і стукнув кулаком об стіну. Хапався за голову, беззвучно кричав. У цьому випадку не було жодного вирішення проблеми.

Із сусіднього класу вийшла Віра Андріївна. У чорній класичній сукні до колін, волосся зібране у високий хвіст, очі підкреслені темними тінями. У момент спокою Максима, вона змогла розгледіти, що з ним щось не так.

- Ти чого?

- У них моя мати, - сухо відповів він. - Менгеле поверне її в обмін на Павука. А мені наказав сидіти тихо і школу не залишати.

- Серйозно? В обмін на Павука? - вона невдоволено гмикнула. - Не думаю, що йому потрібен Павук. Знову зрадника намагається зловити, не просто ж так заборонив тобі школу залишати. Хоча... - на її обличчі з'явилася ледь помітна посмішка. - Про мене ж мови не було?

- Так, - сіпнувся Максим. - Навіть не думай!

- Та годі тобі, - вона махнула рукою, вже точно для себе все вирішивши. - У мене все вийде. Візьму ключ у Оксани. Чув, що вона втекла?

- Чув.

- Отже, зробити це буде набагато простіше. Приставлю комусь пістолет до скроні, хтось розкаже.

Максим закотив очі на її героїзм.

- Віро, це небезпечно, - він узяв її за плечі. - Я не хочу ризикувати тобою.

- Я буду не одна. Попрошу підмогу в Павука.

І тоді він почув її. Їх як піддослідних дуже цінували, і вбивати - це останнє, що стануть робити люди Менгеле. Може Віра й має рацію.

- Гаразд... тільки будь обережна, - він притягнув її до себе й обійняв.

- Звісно, - Віра поплескала його по плечу і відсторонилася. - Йди на урок. П'ять хвилин залишилося.

Повертатися не хотілося, але довелося. Максим сподівався, робота зможе трохи відволікти, тим паче більшість учнів уже все написали, і на столі скупчилася стопка зошитів. Як би він не намагався заглибитися в текст, голова була забита зовсім іншим, особливо ударом у щелепу, яким його нагородив Менгеле. Трохи боліло, але якщо вірити відображенню в екрані телефону, то сліду не залишилося. Було б дивно повернутися після розмови з директором із синцем - таке неможливо зрозуміти. Хоча дехто зможе.

Першим йому попався зошит Данила Островерхого, від якого очі розбігалися. Списав п'ять сторінок, перші дві закреслені.

- Що не так із початком? - запитав він.

Данило стояв біля дошки, злегка підстрибуючи навшпиньки, що нагадувало танець.