Глава 31

87

Марта бігла коридором, легені горіли від втоми, очі розбігалися від кількості поворотів. Підземелля під лікарнею виявилося надто заплутаним лабіринтом, у якому неможливо знайти вихід. Але якщо цього не зробити, то її повернуть назад - у кімнату для полонених, де вона провела останній тиждень. І все тому, що сама до них прийшла, тим самим підписавши собі смертний вирок.

За поворотом почулися кроки. Не роздумуючи, Марта відчинила найближчі двері, зайшла й озирнулася. Все приміщення в білих тонах: диван, дерев'яний стіл, шафа, плитка. Це місце було набагато холоднішим за коридор, і незабаром вдалося зрозуміти причину. У кутку Марта помітила невеликі двері, що за кольором зливалися зі стіною і, не придивляючись, здавалися зовсім непомітними. Відчинивши двері, в і без того холодну кімнату повалила крижана пара, яка змусила здригнутися. Біля стін стояли прозорі холодильники, де було багато пробірок, однакових зовні та різних усередині. Якби Марта не була в такій ситуації, з цікавістю вивчила б кожну, але зараз треба тікати. До того ж стоячи в легкій кофті без куртки, її почало трясти. Верхній одяг залишився в місці пережитого полону.

Вона вийшла та оглянула основну кімнату. На столі помітила білий блокнот, який невдало ховав під собою пістолет. Марта потягнулася до нього рукою, як двері з гуркотом вдарилися об стіну.

 - Матір божа, кого я бачу, - пролунав голос молодого хлопця.

Марта обернулася.

Його обличчя здалося їй знайомим, усвідомлення, що потрібно злякатися, прийшло не відразу. Варто було напружити пам'ять, щоб пригадати його ім'я - Митя Сенкевич. У картатій сорочці, з гулькою на голові та в окулярах. Саме по ним вона його запам’ятала - він носив їх з дитинства. Коли вони разом гуляли в пісочниці, а потім через роки він став найкращим другом її покійного брата. У якийсь момент життя розкидало всіх, вони встигли забути про існування одне одного, а зараз Митя не здивувався, коли побачив її тут.

Марта зрозуміти не могла, яке відношення він має до людей, що так не бажали її відпускати. Хотілося б вірити, що це зробить він - за старою дружбою, але на жаль, цього не станеться. Будь вони хоч тисячу разів друзями в минулому, це більше не має значення. Вона бачила занадто багато, таке не забувається.

Митя повільно наближався, а Марта відходила назад і продовжувала відходити, поки не вперлася в стіл. Прибрала руку за спину і намацала пістолет, що в такому випадку здавався єдиним рішенням. Коли відстані між ними залишався всього метр, Марта схопила зброю і направила на колишнього друга.

Митя зупинився. Не через страх, скоріше через здивування. Напевно думав, що вона не вміє користуватися цією штукою, але змінив свою думку, варто було їй зняти пістолет із запобіжника.

- Ти так не жартуй, - він смикнув бровою і сів на край тумби. - Невже вистрілиш? Мені починати боятися?

Марта зробила крок убік і натиснула на курок. Куля пролетіла на кілька сантиметрів вище його голови, залишивши щілину в білій стіні.

Митя сидів нерухомо, панічно кліпаючи. Насилу відійшов від приголомшливого пострілу, який за межами кімнати зі звукоізоляцією не почути.

- Ого, - протягнув він. Тепер дивився на неї зовсім іншими очима. З гордістю. - Де стріляти навчилася?

- Потім якось розповім, - вона повільно відходила до дверей, не відриваючи від нього очей. - Хоча... сподіваюся, ми більше не побачимося.

Він зітхнув.

- Пістолет на столі знайшла? - Митя піднявся, але побачивши, як вона напружилася, знову сів. - Це мій. Ти б повернула, а то мене покарають погані дядьки. А я можу розповісти, в якій стороні вихід.

Марта була майже біля дверей, його слова зупинили. Подивилася на кут столу, на Митю і знову на стіл. Не знала, як вчинити.

- На стіл поклади й можеш йти, - Митя пройшовся в іншу частину кімнати, щоб не лякати.

Це вселяло довіру, і Марта послухалася. Не перериваючи зорового контакту, підійшла до столу й обережно поклала пістолет. Варто було на секунду втратити пильність, як до неї підлетів Митя. Схопив за зап'ястя і притиснув до себе.

- Думаєш, я тебе так просто відпущу, Марто?!

- Відчепися, Митю! - вона смикала руками, але її дуже міцно тримали.

Зневірившись остаточно, вона заїхала йому коліном між ніг, чим тимчасово знесилила, але навіть тоді він не відпустив її.

Зайняті одне одним, вони не помітили, як відчинилися двері й до них зайшов Менгеле. Руки зчеплені на спині, погляд у підлогу, який він не спромігся підняти, мріючи про майбутню поїздку. Коли все-таки підняв голову, завмер, дивлячись на таку цікаву сцену.

- Ти зовсім здурів?! - закричав він. - Уже сюди своїх баб водиш!

Не дивлячись на цю людину, Марта вже розуміла, що шанс втекти, на який вона так сподівалася, зник. Вона хоч і стояла боком до дверей, але була так щільно притиснута до Миті, що не звернула уваги на знайомий голос.

Митя й сам сіпнувся, знаючи, що позаду нього стоїть бос. Замість того, щоб відскочити від Марти з виправданнями, він забарився ще секунду, вдаючи з себе вірного працівника, який утримує втікачку. Вона б так і подумала, якби в цей момент непомітно для боса, він не наблизився до її вуха.