Частина II. Глава 29

83

Менгеле з Ольгою прилетіли пізно ввечері й насамперед вирушили в підземелля. Хотілося все перевірити, адже їхні люди жодного разу не потурбували боса. Дня без нього не могли, а тут минув цілий тиждень. Менгеле затримався б ще на один, але в останню мить помітив, що взяв із собою недостатньо антидоту, щоб існувати повноцінно. Довелося повернутися.

У поспіху Анатолій Геннадійович зазирнув у лабораторію і на склад, пройшовся коридором. Ольга бігла слідом, дивуючись поганому передчуттю чоловіка. Він ніби знав, що сталося щось жахливе, бажав знайти, але все не міг.

Повернувши за кут, застигли обидва. Єдиний прохід до ізольованого коридору був повністю завалений купою каміння. Такі руйнування поніс за собою потужний вибух, який залізобетонні стіни не змогли витримати. Це місце не становило особливої цінності, доки в одне з приміщень по той бік завалу не помістили Микиту. Чи перебував він там досі, сказати складно, і від цієї невідомості Менгеле завив.

- Що це таке? Що це?!

Позаду почулися кроки.

- Ви чого кричите? - до них підійшов Олександр Євгенович. У спортивному костюмі, лисина відбиває світло лампи, на шиї свисток, немов талісман, який він ніколи не знімає.

З непідробним інтересом він оглянув завал і відкинув ногою кілька камінців, прикидаючи розмір роботи, яка, ймовірно, має бути найближчим часом.

- Ще скажи, що ти вперше це бачиш! - крикнув Анатолій Геннадійович. - Два дні тому я просив тебе зайти до Микити. Ти був у нього?!

- Був, - він почухав потилицю. - Був ще до вибуху. Вчора прийшов знову, а тут таке.

- Відразу чому не повідомив?

- Я ненабагато раніше за вас дізнався. Який тоді сенс?

- Коли, кажеш, це сталося?

 - Два дні тому, може більше. Треба в наших запитати, може, вони щось знають. Хоча тут нікого не було, ви ж нас на свята відпустили.

Ольга, стоячи між чоловіками, вслухалася в кожне їхнє слово, бажаючи знати правду. Адже вона не отримала від людей Павука звістки про успішну операцію, тому все могло піти не за планом. Зв'язатися з ними не було можливості, бо загубила телефон у дорозі. Залишалося сподіватися, що Микита на волі, а Оксана влаштувала вибух з помсти, або ж щоб замести сліди й дати їм кілька днів часу. Хоча договору про вибух не було і в голову починало лізти найгірше.

Вранці Ользі вдалося зв'язатися з Павуком і зрозуміти, що вони знову зазнали поразки. Три дні тому Оксана мала звільнити Микиту, але вони не повернулися, виходить, залишилися під завалами. Тоді запитань ще більше: хто це зробив і навіщо?

Свої так не вчинять, вони знали про плани зі звільнення Микити та заважати б не стали. Значить, це хтось із банди Менгеле.

Правда мало кого цікавила, важливіше першими потрапити в ту частину коридору і знайти бранців. Звичайна система безпеки не дозволила б, але Ользі з її хитрістю й обережністю вдалося знайти ключ-карту, що відчиняє величезні ворота, які ведуть зі шкільного бомбосховища в основне підземелля. Тільки зараз у них з'явився доступ до найголовнішого. І вони почали діяти.

Дочекавшись ночі й викликавши на підмогу тих, хто рідше фігурував у їхніх справах, але були не менш важливими, розпочали розбір завалів. Шість осіб для такої роботи - катастрофічно мало, але це краще, ніж нічого. Віра теж хотіла піти, але як єдину дівчину в команді її залишили в машині, сидіти та слідкувати, щоб у разі появи непроханих працівників лікарні одразу могла попередити.

Всю ніч велися розкопки. Вони навантажували каміння на дошку, яка раніше слугувала дверима, і уносили. Знову і знову повторювали процедуру, але проходу не бачили. До труднощів додавалися жахливі умови: спекотно, дихати нічим, мало місця, і без того тьмяна лампа почала мерехтіти.

На годиннику шоста ранку, на дворі світає. З кожною хвилиною шанси перетнути завал вичерпувалися.

Почулася сигналізація, що знерухомлювала кожного працівника, неприємно роздираючи слух. Слідом за нею відлуння кроків.

Цього і слід було очікувати: люди Менгеле працювали зі світанку і зараз почали стрімко повертатися. За кілька хвилин сигналізація збере всіх, хто перебував поблизу, для людей Павука залишався один варіант - тікати.

Зникнути безслідно в них не вийде, хоча б тому, що результат їхньої роботи неможливо не помітити. Тішило, що не пристрелили. Вирушаючи на завдання, вони до останнього сподівалися, що до ранку встигнуть. Але вони не встигли.

Ледве людям Павука вдалося сховатися, як з'явилися шістки Менгеле. Через півгодини вони на повну силу працювали в місці завалу. Брав участь кожен працездатний чоловік, і тільки Менгеле, не бажаючи бруднити костюм, сидів у найближчій кімнаті та читав нотатки його діда. На вигляд звичайна книжка, наповнена інформацією про їхню діяльність, відповіді на безліч запитань, зокрема про секретний склад і медальйон, що йому так необхідно було знайти. Ця книга - останній збережений екземпляр, за ним Менгеле їздив до Німеччини.

Зовсім скоро вдалося розчистити завал, і Анатолій Геннадійович, кинувши всі справи, примчав до місця події. Першим ступив на розчищену територію і рушив до повороту. Слідом крокували ще кілька людей.

У цій частині коридору руйнування ледь помітні, стіни цілі, а Микита й Оксана лежали непритомні. Імовірно, вибуховою хвилею їх вдавило в стіну. У шрамах і порізах, бліді, вони були схожі на трупи, дивлячись на них присутні навіть голови опустили. Менгеле підлетів до потерпілих і перевірив пульс. Живі, але організм немов на паузі чекав кращих часів.