Глава 25

72

На годиннику майже північ, а робота в лабораторії не припинялася. Заради створення нових ліків Менгеле готовий витратити останні сили та віддати все, аби досягти результату.

У цьому йому допомагала лаборантка Соня. Перевіряла творіння боса, сидячи перед мікроскопом. І тямила в подібних речовинах не гірше за засновника, хоча їй самій тільки двадцять виповнилося. Невисокого зросту, небесно-блакитні очі, довге попелясте волосся, зібране в пучок і білий халат, внутрішню кишеню якого відтягував пістолет.

Поки Соня продовжувала працювати, виконуючи вказівки Менгеле, сам він, втомлений від виконаної роботи, розлігся на білосніжному дивані й втупився в журнал із модним одягом. З кожною перегорнутою сторінкою його обличчя кривилося дедалі сильніше. Довго роздивлятися неподобство, що принесла Міла, він не зміг, тому вирішив долучитися до роботи.

Піднявся з дивана і, зробивши кілька кроків у бік лаборантки, послизнувся на другому журналі, що невідомо як опинився на підлозі. Глянцевий папір був подібний до ковзанки. Не втримавшись на ногах, він ледь не звалився спиною назад, але в останню мить вхопився за край столу і відчув тріск, що неприємно віддавав у долоню.

Вирівнявся і помітив штатив із пробірками, які під вагою його руки почали битися. Скло встромилося в шкіру, разом з ним і рідина.

- Що це таке... - поморщився Менгеле, дивлячись на закривавлену долоню.

Соня підскочила до нього. Оглянула поранення, взяла аптечку і пінцетом почала витягати скло. Дихання збилося, тремтіння рук було складно приховувати, все це нагнітало ситуацію і підкидало уяві найгірші сценарії.

Спостерігаючи, як вона обробляє рану і перев'язує долоню, Менгеле вже тоді здогадувався, що в пробірках була не проста водичка. Штативи подібного зразка існували за часів його діда, зараз такі не випускають, отже, там може бути що завгодно. Свого часу стариган створив достатньо речовин, які можуть перетворити життя людини на кошмар, і Анатолій Геннадійович розумів це.

Соня все намагалася зупинити зараження, потягнувши його в операційну, коли Менгеле точно знав, що вже пізно.

На межі нервового зриву він дістав схованку з коньяком і почав пити. Ненавидів алкоголь, але дезінфікувати брудну душу інколи доводилося.

Не втрачаючи надії, Соня повернулася назад. Забігла в лабораторію, сильно грюкнувши дверима. Підняла очі й рефлекторно потягнулася за пістолетом. Перед нею стояв незнайомець, який дивним чином опинився на забороненій території. Мабуть, щось шукав на полиці з препаратами, думаючи, що в такий час тут нікого немає, але поява працівника лабораторії змусила забути про всі плани й розвернутися. У руках у нього теж був пістолет, який він, не роздумуючи, підняв на Соню.

З її миттєвою реакцією вона встигла відповісти тим самим і була дуже щаслива, що Менгеле в запобіжних цілях видав зброю кожному працівникові й дозволив стріляти. Соня розуміла, що це не знадобиться, незнайомець не був налаштований вороже. Чим довше на нього дивилася, тим сильніше переконувалася. На вигляд йому не більше двадцяти п'яти, темне розпатлане волосся, шкіряна куртка, армійські черевики. Він хоч і був схожий на байкера-вбивцю, яким лякають дітей, але очі в нього добрі.

Вони стояли на відстані трьох метрів, націлюючи один на одного зброю, і не кліпали. Гра - хто здасться першим. На справді ж ніхто стріляти не збирався. Соня опустила пістолет перша. Хлопець зробив так само.

З коридору почулися кроки, що насторожили обох. Соня забігала очима від незнайомця до других дверей, де можна сховатися. Він зрозумів її з одного погляду.

Варто було йому зникнути, як у лабораторію влетів Менгеле. Руки тремтять, очі палають, він ледь не задихався від злості й готовий був накинутися на кожного, хто з'явиться на його шляху.

- Я помру?! - закричав він, схопивши Соню за горло.

- Ні, - вона вирвалася. - Давайте там поговоримо...

Як би вона не хотіла уникнути цієї розмови при зайвому свідку, розуміла, Менгеле чекати не буде і з місця не зрушить, поки всю правду не дізнається.

- Тут і зараз! Що за отруту ти притягла? Навмисно вбити мене вирішили?! Я ж вас, чорти, всіх заражу!

- Це багато років зберігалося на складі. Ми з Мілою хотіли перевірити...

- Зайнятися більше нічим?! - перебив він. - Сюди якого біса притягла? Чи тебе зовсім техніки безпеки не вчили?! Тоді якого ти тут робиш, якщо не можеш дотримуватися елементарних інструкцій?

- Я ж не знала, що ви на них упадете.

- Тобто це я винен? - його очі збільшилися вдвічі. - Зробиш вакцину. Не встигнеш - заражу тебе. Будемо разом мучитися до кінця своїх довбаних днів!

- Анатолію Геннадійовичу, це неможливо... - вона понизила голос до шепоту. - Але в нас є ліки, які штучно підтримуватимуть організм. Їх потрібно пити приблизно через день і все буде нормально.

- Нормально?! - заволав він. - Це ти називаєш нормально? А якщо я не буду їх пити, то помру?

Соня опустила очі.

- Так.

- Чудово! Тепер усе моє життя залежить від якихось ліків?! - він підняв голову до стелі й знесилено завив. - Я вже бачу заголовки в газетах! Так званий Менгеле загинув від власного вірусу! Це навіть смішно!