Глава 22

64

За минулу добу Микита встиг перечитати записку разів сто і на цьому не зупинявся. Дивлячись на акуратно виведені літери, несвідомо переносився у світ, звідки його так жорстоко вирвали.

Усе почалося в шкільному туалеті, коли адміністрація школи, використовуючи заборонені речовини, запхнула його в петлю й інсценувала самогубство. Якийсь час організм не виконував свої функції, тому вистава вдалася. За словами Оксани Володимирівни, його закопували в землю живцем, поминали, співчували. Було багато сліз та істерик. На той момент ніхто не підозрював, що все це гра, якій призначено було затягнутися. Через втечу. Щоправда, люди Менгеле швидко знайшли їх і повернули назад. Оксані дивним чином вдалося втекти. Микиту вражала її спритність і вміння знайти вихід з будь-якої ситуації. Мабуть, працюючи на цих людей, у неї відкрилося друге дихання.

Микиті весь цей час довелося мучитися в підземеллі, перебування в якому теж не пройшло безслідно. Сидячи в камері з мерзенним запахом, тьмяним світлом і нестерпною самотністю, життєві цінності почали змінюватися. Як виявилося, місяць тому в нього було все, але зрозумів він це тільки зараз, коли все втратив. Від розпачу і неможливості щось виправити, він зненавидів власне життя. Раз за разом перекручував свій останній день на волі і мріяв, щоб та смерть була справжньою, але життя дало другий шанс. Він поняття не мав, як скористатися цим шансом, особливо коли від нього самого вже нічого не залежить. Він бранець, якому не раз кришили обличчя, відривалися за помилки батька, били ледь не до втрати пульсу, але щоразу воскрешали.

Ніякі побиття не лякали Микиту так сильно, як невідомість. Занадто багато непередбачених обставин було в його житті, щоб вірити планам і обіцянкам Менгеле. Одне він знав точно: його життя для цих людей усе-таки важливе. Переконався в цьому, коли до нього прийшов лікар і так легко зміг поставити на ноги, здавалося, з того світу витягнув. Були інші, але менш значущі факти. Крім смачної різноманітної їжі та змінного одягу, Микиті принесли стопку книг і журналів, на які він накинувся за кілька днів полону. За тиждень прочитав усе, аби не навантажуватися думками про пережите й усвідомив, наскільки дивовижна можливість просто читати.

Знаходячись у світі книг, без розмов і пліток, він нарешті зрозумів найкращого друга. Данило теж нехтував справжньою реальністю, будь-якими способами уникав її. Тепер так робив і Микита. Відволікаючись, життя трохи наповнювалося фарбами, але варто було поглянути в дзеркало, як усе руйнувалося. Стоячи перед раковиною, він боявся очі підняти. Кілька разів так зробив, потім кошмари снилися. Бачити своє опухле обличчя кольору помідора він був не готовий. Хоча раніше був схибленим на зовнішності, нізащо не вийшов би на вулицю незачесаним або в пом'ятій футболці, а зараз начхав на все. Важливіше майбутнє, якого може просто не бути. Діставшись до Павука тортурами, вони спробують вирішити таким способом й інші проблеми.

Микита ніколи б не повірив, що людина, за якою полювали люди Менгеле - це батько Ігоря. У ті часи вони не спілкувалися, виною тому була деяка ворожість через Лізу, тепер усі образи забулися. Нік був щасливий, що про нього згадали.

Дивлячись на кілька написаних Ігорем речень, Нік був готовий душу дияволу продати, аби отримати ще одну записку. Від Даші, наприклад, або від Данила. Хоч і нерозумно сподіватися, що так може пощастити вдруге. Ця жінка сильно ризикувала, Нік був упевнений, що таке не прощається, і що саме про неї йшлося в записці, це вселяло надію.

Піднявши очі, відчув, як тілом пробігла хвиля холоду. Він настільки задумався, що пропустив момент, коли в дверях з'явився Віктор Григорович. У широких джинсах і светрі, чубчик від шапки втратив форму й накрутився, черевики в багнюці - як Ніку здалося, через дощі на вулиці.

- А мені можна почитати? - Віктор повільно наближався до нього.

Сидячи на ліжку, Нік сховав записку за спину. Перш ніж розірвати на шматки, забарився, враховуючи цінність цього аркуша. Коли вже точно наважився, Віктор Григорович налетів на нього, повалив на підлогу й одним спритним рухом вирвав згорнутий аркуш із рук. Пробігся очима по рядках і втупився на Микиту.

- І хто із наших щурів листоношею підробляє?

У відповідь мовчання.

- Хто? - Віктор жбурнув папір йому в обличчя. - Хто тобі дав це?!

Хотів продовжити тортури, подібно до вчорашніх, але випадково зачепився очима за двері, де стояла Ольга.

- Олю, а ти чого тут? - він фальшиво посміхнувся. - Так ось якій "О" він має довіряти! Цікава інформація, Анатолію Геннадійовичу сподобається.

- Не думаю, - монотонно протягнула вона. - Даремно ти це, Вітю. За погані новини людям голови зносять. Як тобі, наприклад.

Ольга непомітно полізла у внутрішню кишеню пальто і дістала пістолет. Вистрілила в секунду, коли Віктор втратив пильність. Влучила точно в голову, забравши життя ще однієї людини. Кинувши на неї останній погляд, він звалився на підлогу.

Нік навіть не почув пострілу, немов цю сцену перемотали на беззвучному, а смерть йому тільки примарилася. Він сидів на підлозі, підібгавши коліна і нервово стискав записку в руці. Поки Ольга позбувалася непотрібних доказів і ховала пістолет, Нік запхнув аркуш позаду себе під плінтус і повільно піднявся.

- Бігти тобі треба, - нервово сказала Ольга.

Божевільна ідея, але іншої можливості не буде. Після вчорашніх тортур Микиту не посадили на ланцюг, отже, його нічого не тримає.