Глава 18

50

Значна кількість роботи не давала Віктору Григоровичу виспатися вдома, тому в школі він засинав за будь-якої зручної нагоди. Пролунав дзвінок на перерву, почулася біганина школярів, а він так само хропів у кабінеті, притулившись чолом до столу.

Розбудило гучне покашлювання непроханого гостя. Віктор неохоче підняв голову і вскочив, побачивши перед собою Менгеле. В дорогому чорному костюмі, зверху пальто, в шкіряних начищених туфлях, укладене волосся блищало від гелю, у руці барсетка.

Віктор Григорович підбадьорився миттєво, бо знав, що без вагомої причини ця людина не прийде.

- Досі не розумію, Вітю, як ти очолив цю посаду, - Анатолій Геннадійович присів на стілець і з огидою озирнувся. - З таким ставленням до роботи тебе вже давно пора звільнити.

- Тільки через мій труп, - він потер очі. - Що це ви, Анатолію Геннадійовичу, зачастили в нас у школі? Невже на директорське крісло мітите?

Менгеле не вважав за потрібне відповідати, дістав із кишені пальто згорнутий аркуш і кинув на стіл перед директором.

- Знаєш їх?

Віктор хвилину вивчав те, що встиг прочитати за секунду.

"Руденко Віра Андріївна - 711.

Волжанський Максим Віталійович - 705.

Вернер Єлизавета Олегівна - 913.

Вернер Євген Олегович - 914".

- Ці двоє в мене працюють, - він вказав на перші прізвища. - Ці в одинадцятому навчаються. Тебе мали попередити. То в чому проблема?

- В чому проблема?! - закричав Анатолій Геннадійович. - А я тобі поясню! Вони були на складі! На моєму складі! Що їм треба?!

- Звідки такі точні дані?

- Твоя донька з'ясувала, що вночі вони перебували в школі, - відповів більш стримано і взявся нарізати кола кабінетом. - Ще в підземеллі. Розумієш, що це означає?

- Щурики Павука?

- А знаєш, що найцікавіше? Їх більше немає на карті, я не можу бачити їхнє місце знаходження і зникли вони зовсім недавно.

- До чого ти ведеш? - Віктор насупився. - Вони вирізали свої чипи? Чи винен препарат із лабораторії? Не розумію, як вони взагалі про них дізналися.

- В лабораторії їх не було. Отже, їм допоміг хтось із наших. Або вони самі позбулися чипа, в чому я сумніваюся.

- Погано діло.

- Так, Вітю. Ти пригрів двох людей Павука і навіть не перевірив їх.

- Зате вони завжди поруч. У цьому є свої плюси, ми можемо їх контролювати.

- А вони нас.

- Пропонуєш позбутися їх?

- З глузду з'їхав? - зморщився Менгеле. - Працюйте як раніше і всім нашим передай, щоб їх не чіпали. Не подавайте виду, що все знаєте, а я скажу дружині, щоб за ними стеження організувала. Одного разу вони виведуть нас на Павука, я впевнений у цьому.

Це виявилася не єдина інформація, заради якої прийшов Менгеле. Було щось іще, більш вартісне. Поки Віктор позіхав у кулак, його гість дістав із барсетки відеокамеру, відмотав на потрібний момент і показав йому.

- А що стосовно цих?

Директор придивився. Мляве освітлення, натовпи п'яних школярів і доволі знайомі сходи. Купка підлітків на другому поверсі, де було заборонено перебувати.

- Це ж твій дім! - дійшло до Віктора. - Звідки?

- Донька знімала все свято на камеру, і в кадр потрапили ці приятелі, - він поставив на паузу і тицьнув пальцем на дисплей. - Вони були в нашій з Ольгою спальні і знали, що шукати. Вчасно ми все переховали, а то не відбилися б. Мені для доньки цілу легенду вигадати довелося, вона повірила, а ось ці... Так що? Знаєш?

- Знаю, - розчаровано процідив директор. - Данило Островерхий, Даша Паустовська, Ігор Зарницький і двоє наших піддослідних. Що збираєтеся з ними робити?

- Налякати їх треба, - відповів Менгеле. - Займешся цим.

- Хіба ми їх недостатньо налякали? Смертю.

- Як бачиш, ні.

- Буде зроблено, тільки скажи... що в них спільного з моїми вчителями? Вони спілкувалися?

- Карта не засікала їх разом. Останні кілька днів відстежити не вдалося, всі матеріали зникли.

- Значить окремо, добре, - Віктор продовжив перегляд запису. Зміг розгледіти ще одну важливу деталь. Віку та Ігоря, який взагалі не повинен був підходити до цієї дівчини. - Простіше їм пам'ять стерти, ніж щось навіяти.

- Не можна. Бо вони забудуть те, що для нас так важливо, просто придивись за ними, - він узяв барсетку, забрав камеру і попрямував до дверей. - Головою відповідаєш за їхнє мовчання.

Менгеле зник, а Віктор від його, здавалося б, знущальних погроз, відчув занепокоєння. Ця людина слів на вітер не кидає, і зробить усе, що промовлялося вголос. Черговий раз переконуватися в цьому Віктор не став і вирішив виконати наказ. Зробити все, щоб заткнути малоліток, які лізуть у чужу справу.

Над планом довго думати не став, та й не встиг би. Тому що вийшовши з кабінету, помітив тих самих шукачів пригод. Стояли вп'ятьох біля вікна, втупившись у телефони та ловили вай-фай.