Глава 17

47

Наталія Павлівна у своїй безформній сукні ходила класом і монотонним голосом пояснювала нову тему з геометрії. Навіть не спромоглася розписати матеріал на дошці, вважала, що кожен здатен запам'ятати на слух. Але ніхто її не слухав, після вчорашньої вечірки - диво, що більша частина класу взагалі прийшла.

Завуч не поцікавилася, де прогульники, мовчки ставила в журнал "Н" і відривалася на присутніх. Особливо її цікавив Данило, який після бесіди з батьком не сказав їй ні слова, що вже саме по собі дратувало. Кожному вчителю подобалося з ним сваритися, випускати пару, а коли він сидить мовчки та не провокує, їх усіх зсередини вивертає.

Данило, можливо, радий був сказати завучеві кілька лагідних слів, але в нього так розболілася голова, що взагалі міркувати не міг. Думав, терпіти цілий урок, але цей біль порівнювався з десятком спиць, які вставили в мозок і прокрутили. Спочатку втупився чолом у парту, потім не витримав і поліз до рюкзака за знеболювальним та водою.

Закинув кілька пігулок до рота і запив. Чи то голосно пив, чи то Наталії Павлівні стало нудно, раз вона не змогла не підкреслити, що він видає зайві звуки.

- Островерхий, вам варто менше балуватися алкоголем, щоб такого сушняка не було.

- А вам, Наталіє Павлівно, - звернувся до неї Данило, закриваючи пляшку. - Варто було б пройти курс біології. Там доступно пояснюється, що людині властиво відчувати спрагу. Але це звичайній людині, не генно-модифікованій. Чи у вашому житті таких зустрічалося мало?

Він міг відчути на собі чотири пари очей друзів, що готові були задушити його за такі промови.

- Вийди з класу! - гаркнула Наталія Павлівна і дістала телефон. Уперше показала, що він у неї є. Думка, що вона печерна людина, відпала сама собою.

Знову вигнали без приводу. Данило не став заперечувати та вийшов. Настільки суперечливою була поведінка вчителів, що навіть смішно. Не випускають ні в туалет, ні в медпункт, а за погану поведінку одразу ж. І не бояться, що учень на їхньому уроці під машину потрапить, хоча постійно наводять як приклад цей легендарний випадок.

До дзвінка ще півгодини, тож Данило вирішив погуляти школою. Повільно спускався сходами, підіймався, перетнув другий поверх, намагаючись не попастися на очі директору. Встиг забути про інцидент, що стався на уроці, й нарешті подумати про щось серйозне, як пролунала вібрація телефону. Телефонував "пздц". Контакт однією своєю назвою говорив, що нічого доброго не почує. Данило відповів.

Коли закінчив розмову, помітив чиюсь тінь на сходах. Він зупинив погляд на одній точці, де незабаром з'явився чоловік доволі знайомої зовнішності. Середніх років, високий; як Данило пригадав потім - торік він кілька разів проводив у них урок історії. Достатньо було одного погляду, щоб зрозуміти причини, через які він тут, а також чому Наталія Павлівна вигнала з класу спокійного учня.

Данило ще кілька секунд дивився йому в очі, знаючи, що підтримування зорового контакту не дасть змоги чоловікові зрушити з місця. А Данило може. Зібрався з думками й різко кинувся бігти.

Перетнув половину школи, відчуваючи вдалині переслідувача. Мабуть, вони придумали нову стратегію як позбутися від ще одного знавця і зараз перейшли до її виконання. Нерозумно робити це в школі, простіше увірватися додому і пустити кулю в лоб. На все є якась причина, можливо, їм потрібні свідки.

Під час бігу Данило перебрав кожен можливий варіант, жоден з яких його не влаштовував. Тому прискорився і, можливо, зміг утекти, бо позаду нікого не спостерігалося. Він злетів зі сходів на перший поверх і опинився в непримітному коридорі, де можна сховатися. Щоправда, виходу звідси немає, але повертатися пізно.

Швидким кроком він ішов коридором, і, не встигнувши загальмувати, налетів на Віру Андріївну, що виходила з кабінету. У білій сорочці, спідниця до колін, волосся зібране в кінський хвіст. Вона була схожа на негативну героїню з мелодрам, яка розірве кожного; зараз це здавалося тільки плюсом.

Данило схопив її за плече і приклав вказівний палець до своїх губ, благаючи просто мовчати. Вона здивовано насупилася, а він зник за поворотом. Сховався в одному з маленьких коридорів, де знаходився кабінет музики.

Цю частину школи вважали майже безлюдною: музей, пару кабінетів, усіма забута підсобка, та запасний вихід. Зі слабким освітленням, яке виходило з дальнього вікна, це було ідеальним місцем для хованок, але в разі виявлення бігти нікуди. А застосовувати силу Данило не планував, був упевнений, що працівники Менгеле не вийдуть на завдання без зброї, і в такому разі шанс вижити ще менший.

Віра, що до цього моменту збиралася до вчительської, раптом передумала, бо помітила людину, якої тут узагалі не повинно бути.

- Михайло Сергійовичу, ви заблукали? - запитала вона.

- Ні. Не турбуйтеся.

Він так рішуче завернув, немов глухого кута там і немає зовсім, а у Віри ледь серце не зупинялося, розуміючи, що зараз станеться. Данило може стати наступним у списку, ці люди не зупиняться, вони нічого не бояться. Для чесної гри вона має бути такою ж.

Забігла до кабінету, тремтячими руками дістала пістолет, захований за шафою під паркетом, зняла із запобіжника і повернулася назад.

Михайло, впевнений, що вони залишилися одні в цьому коридорі, дістав із кишені шприц, скинув ковпачок і налетів на Данила, який уже відчиняв двері в підсобку, але зайти не встиг. Думав йому вдасться вичекати момент, накинутися на ворога, знесилити і просто піти, але він не зміг. Михайло виявився спритним і застав його зненацька. Притиснув до стіни, намагаючись зробити ін'єкцію. Вже майже дістав до шиї, як Данило вивернув його руку. Відштовхнути не виходило, бо один хибний рух і холодне вістря з невідомою речовиною встромиться під шкіру.