Глава 12

32

Чутки про смерть Микити розносилися миттєво і вже через добу про це знали майже всі. Тільки справжню причину смерті з'ясувати не вдалося, знайшлося кілька знавців, які стверджували, що в петлю він заліз через нещасливе кохання. За такі балачки друзям Микити хотілося їм усім горлянку перегризти, але говорити правду вони не мали права. Ніхто не повинен знати те, що неможливо пояснити.

Адміністрація школи, яка у звичайний день байдуже ставилася до проблем учнів, нарешті зреагувала. Було вирішено провести кілька зборів із дітьми, залучивши шкільного психолога; і окремо з батьками, вимагаючи уважніше стежити за поведінкою своїх дітей. Віктор Григорович цілу промову написав, а схвильованих батьків заспокоював з вечора, приписуючи загиблому психічні відхилення, щоб думок не допустили, що на таке здатна нормальна людина. Стільки страждань і відповідальності було в очах директора, він умів говорити переконливо, аби закрити цю справу якнайшвидше.

Коли закінчилися уроки, до чотирьох друзів звернувся Ігор.

- Я знаю, як знайти батька Микити.

- А ти взагалі хто такий? - Данило підскочив зі стільця.

- Твій кошмар.

- Ясно, ще один, - він відвернувся і почав збирати рюкзак.

- Я сам не впораюся, мені потрібна ваша допомога, - сказав Ігор трохи голосніше, привернувши на себе увагу інших. - Про склад у спортзалі ви вже знаєте, у ньому є приховані двері, за якими ще одне приміщення. Він там.

- Звідки така інформація? - поцікавився Женя. Зняв окуляри, що йому сьогодні більше не знадобляться, і покрутив у руці.

- Я вчора бігав палити на літературі й бачив, як його через хол ведуть у спортзал. Коли заглянув, одразу ясно стало. Я потім у Віри карту забрав і все перевірив, тільки там ще ключ потрібен.

- Він не це запитав, - Данило спопеляв Ігоря очима. - Звідки про склад знаєш? А про зникнення Кирила Івановича? Говори все, - згодом йому самому дійшло. - Точно! Ти ж із Лізою спиш, вона мовчати не вміє.

- Агов! - накинулася на нього Ліза. - Якщо не знаєш ні чорта, так мовчи!

- Проясни, якщо така розумна! З яких пір інфу через ліжко добувають?!

У пориві гніву вона штовхнула його. Данило похитнувся, змусивши себе засміятися.

- Полегшало?

Ліза знайшла очима Ігоря. Він непомітно кивнув. Час правди настав.

- Знаєш, на кого Віра і Максим працюють? Хто їм укази роздає?! - тихо почала Ліза, підійшовши до Данила. - А я знаю - це батько Ігоря. І якщо хочеш усе виправити - вислухай його.

Говорила вона тільки йому, але слухали всі, бо для половини ця новина виявилася несподіваною. Зіставивши всі факти, висновок назрівав сам собою.

- Так це ти журнал сховав? - зрозумів Женя.

- Я, - відповів Ігор.

- Добре, давайте перевіримо склад, - погодився Данило.

Усі підтримали цю ідею, тільки Даша не промовила ні слова. Слухала, але думками була не тут.

- Дашо, ти чого? - поруч сів Данило. - Тебе не здивували пізнання Ігоря, невже знала?

- Просто не хочу розмовляти, - вона повільно підняла очі. Знову червоні, знову без макіяжу. - Так, давайте сходимо, куди ви там хотіли. А тепер я піду.

Вона зістрибнула з парти та пішла за курточкою. Інші вчинили так само, тим паче уроки закінчилися й однокласники давно розійшлися.

- Почекай, я з тобою, - зупинив її Данило. Схопив рюкзак і побіг слідом.

Разом вийшли зі школи та рушили в бік п'ятиповерхових будинків, в одному з яких жила Даша.

- Ти як? - Данило сповільнив крок. - Мовчиш увесь день. Я хвилююся.

- Погано, - тихо відповіла Даша. - Якби я була поруч, він залишився б живий. А так...

- Дашо, ти не винна. Точно не ти, - видавив він. - Нік приходив до мене за кілька днів до смерті, просив журнал заховати. Йому погрожували, але він не захотів нічого розповідати, тоді я не вважав це за потрібне, а зараз... Краще б я з самого початку забрав цей чортів журнал.

- А якби він розповів, що змінилося б?

Данило знизав плечима.

- Хоча знаєш, якщо вони вирішили його вбити, то ми нічого не зможемо змінити. Навіть будь ми поруч цілодобово, вони знайдуть час. У школі. На уроці. Як тупо.

Підійшовши до її під'їзду, вони повернули до лавки. Несвідомо тягнули час, аби тільки не йти по домівках. Особливо Даша, знаючи, що зовсім скоро рідна мати доб'є її одним словом.

- Якщо це дійсно вбивство, у чому я не сумніваюся, то саме для показухи, - Данило скинув рюкзак на столик і сів на лавку.

- А якби це побачив хтось інший? - Даші спокою не давала ця думка. - Ну, не ми з Лізою, а, наприклад, та дівчинка.

- Отримала б зламану психіку.

Даша несподівано шмигнула носом.

- Я вже втомилася втрачати близьких. Усіх, хто мені дорогий... Ніби себе загубила.

Данило простягнув їй руку.