Глава 9

23

- Тобто реферату зовсім немає? - недовірливо запитав Віктор Григорович, сидячи за вчительським столом.

- Хіба що шматочок десь завалявся, - відповів Микита, який стояв поруч. - Ніяк не можу знайди.

- Тоді неси щоденник, мені червону пасту треба розписати.

Нік опустив очі.

- Я його вдома забув.

- Краще б ти голову вдома забув! Вона тобі все одно не потрібна, - директор підскочив з-за столу. Підтяжки, які він так любив, зачепило стільцем і під час стрімкого руху шльопнули його по нозі, видавши звук, котрий зазвичай викликав посмішки.

Зараз учні мовчали та ховали очі, щоб не привертати до себе увагу. Але вони йому не потрібні, головну жертву на сьогодні обрано. Вчитель кинувся до місця, де сидів Микита, очікуючи, що він піде слідом.

- Діставай речі з рюкзака, - наказав Віктор Григорович. - Щоденник він не брав, як же.

Микита почав витягувати по одній книзі. Коли залишалися тільки зошити, у нього світ пішов обертом, бо в рюкзаку він побачив журнал, який вони знайшли в підземеллі. Весь цей час він зберігався в Ніка вдома і саме сьогодні він вирішив узяти його до школи, щоб показати друзям кілька цікавих прізвищ, про що потім забув. Зараз сам себе і видав.

Микита тягнув час, як міг. Впустив кілька зошитів, забарився, сподіваючись швидко придумати план порятунку. Віктор Григорович не витримав і ринув до нього. Схопив рюкзак і викинув речі, що залишилися, на парту.

Нік перестав дихати. Напружився всім тілом, спостерігаючи за реакцією директора. Спочатку Віктор Григорович і справді повірив, що щоденника немає, але вже наступної миті зосередив увагу на зошитах, між якими лежав журнал з ієрогліфами збоку. Трохи відсунув зошит, щоб роздивитися те, що нагадувало щоденник.

Бліде обличчя Микити привернуло увагу чотирьох друзів, яким вистачило одного погляду на його парту, щоб зрозуміти причину переляку. Цей журнал неможливо ні з чим сплутати. Якщо Віктор Григорович причетний до експериментів на людях, він упізнає цю річ. Друзям залишалося тільки молитися, щоб він нічого не зрозумів. І як здалося, їхні молитви було почуто, директор без зайвих слів повернувся на своє робоче місце, навіть забув поставити Микиті відповідну оцінку. Продовжив катувати учнів на наявність рефератів.

Другу частину уроку Нік міг спинним мозком чути гнівні погляди друзів, котрі, якби не свідки, накинулися б на нього за такий провал.

Це сталося, щойно продзвенів дзвоник, а директор, попрощавшись, вийшов із класу.

- З глузду з'їхав?! - скрикнула Даша. - Навіщо ти його до школи приніс?

- Заспокойтеся, - тихо сказав Нік. - Він нічого не бачив, усе обійшлося.

- Припустимо, - погодився Женя. - Але запитання те саме. Навіщо?

- Я вам показати дещо хотів, - він поліз у рюкзак, і переконавшись, що ніхто сторонній не дивиться, дістав журнал. - Я знайшов прізвище нашого директора. Можливо, у нього є донька - Аліна Вікторівна Нагорна. Над нею теж проводилися експерименти.

24

Наступною за розкладом була фізкультура, яку учні проводили, немов на курорті. Кілька людей грають у волейбол; решта, влаштувавшись на лавках, дивляться у телефони, або ж спостерігають за м'ячем. За бездіяльність їм нічого не буде, та й за будь-які дії теж, бо фізрук зник у кабінеті директора і досі не повернувся.

Ліза з Ігорем сіли поруч і замість того, щоб, як нормальні люди, втупитися в телефони, вони почали розмовляти. Зі слів Ігоря, Ліза зрозуміла, що раніше він навчався в школі №2 і, ймовірно, про те, що відбувається в місті, нічого не знає, а сюди перейшов через власну поведінку.

У самий розпал дискусій Ігор вийшов зі спортзалу, повернувся за п'ять хвилин. Коли йшов до лавки, де сиділа Ліза, йому в голову прилетів м'яч. Боляче, несподівано. Він зміг встояти на ногах і навіть знайти винного. Багато часу не знадобилося, щоб зрозуміти, хто це зробив.

- Ти зовсім косий? - розлютився він. - Дивись куди цілишся!

- Так я в тебе цілився, яке пряме влучання, - байдуже відповів Данило і підняв м'яч, що відскочив від стіни в його бік.

- Та що ти?! - процідив крізь зуби Ігор і попрямував до нього. - Весело тобі? Морду ще не набили за таку поведінку?

- Ні. А ти хочеш бути першим?

- Не ризикну, а то мамці побіжиш скаржитися.

Випадково Ігор зміг натиснути на те, що так сильно зачіпало. Данило прикрив очі, видихнув, і перш ніж висловитися, спробував порахувати до десяти. Перші кілька цифр очі блищали від люті, кулаки стискалися, передчуваючи зустріч з однокласником, а потім не залишилося нічого. Данилу більше нема на що реагувати, його більше нічого не зможе зачепити. Особливо Ігор, який навіть не знав, про що говорить, але все одно говорив.

- Ну, ти й гондон, - вилаявся Данило.

- Зате на СНІД не захворію, - усміхнувся Ігор банальності прізвиська і поправив чубчик на бік.

- Не зарікайся, ти ж такий необережний, - промовив він. - Не думаєш, про що говориш. Одне неправильне рішення і ти небіжчик.

Учні, котрі перебували в спортзалі, забули про попередні справи, їх затягнули словесні дискусії. Вони робили ставки в цій троль-битві, вболіваючи за одного з "гравців". Були впевнені, зараз почнеться щось цікаве, бо варто Островерхому слово зайве почути, як починаються суперечки, які залучають усіх присутніх.