Глава 5

11

Зникнення Микити в самий розпал навчального дня не давало Данилові спокою. Мовчання у відповідь на десяток дзвінків змушувало вирушати на пошуки.

Насамперед Данило пішов у курилку, куди вони раніше часто бігали на перервах. Досить затишне місце, особливо в сонячну погоду. Є де присісти й завжди можна сховатися за деревом. Щоправда, в цьому не було потреби. Адміністрація школи ніколи не втручалася у справи та звички учнів, розуміючи, що їхні заклики не матимуть потрібного ефекту. Тому, хто хоче палити, жодні лекції не допоможуть кинути.

Загалом більшість порушень залишалися поза увагою, що в цьому місті вважалося нормою. Мало вчителів щиро хотіли навчити чомусь, багато хто виконував свою роботу заради грошей і не думав про наступні покоління. Тут не було шкільної форми, учням дозволялося більше, ніж зазвичай буває, а виключали зі школи нечасто. Та й поведінка деяких вчителів прижилася настільки, що учні більше не бачили в цьому проблеми. Зайва грубість, покарання, упереджене відношення сприймалися як буденність.

Повернувши за школу, Данило знайшов пропажу. Микита сидів на бетонних плитах біля запасного виходу зі школи й палив. На появу друга не звернув ніякої уваги. Сидячи з одним навушником, дивився у далечінь і намагався пускати кільця диму.

Данило сів поруч на плиті. Чекав пояснень такій поведінці, але, ймовірно, почати розмову доведеться самому.

- Ну, що? - нервово поцікавився він.

- Не втручайся, - просив Нік. - Мої проблеми, сам розберуся.

- Про всяк випадок запитаю, ти вже почав розбиратися? Які проблеми здатні вирішити прогул і цигарки?

- Знущаєшся?

- Звісно. Я ж не можу нормально спілкуватися.

Микита неохоче подивився на нього.

- Даша сказала, нібито це я її хочу кинути та придумав те, чого не було.

- А хіба було? - Данило взяв цигарку з пачки, що лежала між ними. Не питав - йому завжди можна.

- Ліза бачила, як вони лизалися в школі. Ти ж чув.

- Ліза бачила... - повторив Данило. – І ти дійсно послухав дівку з вулиці, а не Дашу, з якою у вас були ідеальні стосунки останні кілька років? Це навіть смішно! Ти цього не бачив, тому, цього не було, а Ліза казки вигадує, їй тільки привід дай.

- Я бачив, як вони обіймалися, а що було до цього, знати не хочу.  

Від такої безглуздої логіки в Данила вирвався смішок.

- Марна справа - чуткам довіряти, сам усе зіпсуєш чужими словами.

- Начитаєшся розумних книжок і думаєш, що все знаєш, - пробурмотів Микита.

- Звісно, знаю. Наприклад, що тобі треба довіряти Даші. А ще бути поруч і не збігати щоразу в поривах ревнощів, залишаючи її саму.

- Як ти?! - виплюнув Нік. - Такий надійний друг, завжди поруч! А коли мене немає, одразу до неї біжиш!

- Ти себе взагалі чуєш?! - підскочив Данило. - Вона мені такий друг, як і ти. Мені начхати, що говорять про неї, що говорять про тебе! Чому ти не можеш так само? Віриш кожній плітці, у кожному слові шукаєш пастку. Може Дашка має рацію, і ти дійсно шукаєш привід її кинути?

- Досить! - Микита зліз із плити й викинув цигарку. Дивлячись в очі друга, не побачив там нічого, крім розуміння і співчуття. Навіть причепитися ні до чого. - Вибач. Ти маєш рацію.

- Відзначу цей день календаря червоним.

Микита зам'явся.

- Коротше, справа не тільки в ній. Я весь на нервах... у мене батько зник.

- Що? Як зник?

- Востаннє я бачив його ще до того, як у нашому класі з’явилися новенькі, - пояснив Микита. – Він і раніше часто зникав, міг по кілька днів додому не приходити через роботу, але хоча б на зв'язку залишався.

- Ким він працює?

- Не знаю. Його як звільнили, одразу почалися ці зникнення. Він навіть мамі не розповідав про нову роботу, рік приносив великі суми, а вона питань не ставила. Зате як пропав, місця не знаходить, звинувачує себе в усьому, я не можу це більше терпіти.

- Може він сам пішов? З речей щось пропало?

- Ні, сам не піде. Тут щось інше.

- І ти вирішив, що це якось пов'язано з тим, що відбувається в місті, - припустив Данило. - А люди, які знущалися з Вернер, причетні до зникнення твого батька?

- Найгірше, що я нічого не можу зробити, - Нік потягнувся за новою цигаркою. - Мати підняла на вуха поліцію, так вони й пальцем не ворухнуть, щоб допомогти. Кляте беззаконня! Закінчу школу і назавжди поїду звідси.

- Я впевнений, він знайдеться, - Данило поплескав його по плечу. - Усе з ним буде нормально, по-іншому неможливо. Не з тобою.

- Так. Він повернеться, - немов мантру промовив Микита. - А з твоїм що? Поліція більше не чіпляє?

- Ні, всі давно забули. Ну, крім Назара, звісно. Тож я назавжди залишуся сином злочинця.

Це прізвисько причепилося Данилові ще дев'ять років тому, коли його батька посадили за вбивство. Це не було помилкою, він і справді вбив людину. Але покарання за скоєний злочин не поніс. Просидів кілька місяців у в'язниці, потім його виправдали, списавши все на нещасний випадок. Таке рішення ухвалив не суд, хтось із впливових людей, особу якого з'ясувати не вдалося, заступився за нього. На цьому неприємності, здавалося, мали б закінчитися.