Глава 4

8

І без того напружений тиждень остаточно зіпсувало зникнення Даші та Жені, які з невідомих причин не прийшли до школи. Про прогул вони нікого не попередили, а телефони були поза зоною досяжності.

Поки Данило з Лізою хвилювалися за їхні життя, Микита був упевнений, що зникли вони зовсім не випадково і, ймовірно, весело проводять час. Ненавидів себе за такі думки, але не міг думати інакше.

Відсидівши останній урок, він побіг до Даші. Зазвичай не наважувався подзвонити у квартиру і натрапити на її оскаженілу матір, але сьогодні пересилив себе. Тільки Даші вдома не було. Людмила Олександрівна сказала, що донька ще не повернулася, а Микита страшенно неуважний хлопець. Він не став говорити правду і зник.

Сів на лавку біля під'їзду і дістав цигарки. Так занурився в нестерпні думки, що перестав помічати те, що відбувається навколо.

Коли до нього підійшла Ліза, він нарешті згадав, де знаходиться. Дивлячись на однокласницю, яка була без сумки та в іншому одязі, зрозумів, що вона встигла побувати вдома, а зараз теж вирушила на пошуки брата.

- Не повернулася? - запитала Ліза.

- Ні, - видихнув Микита. - А Жека?

- Теж. Можливо, вони пішли в підземелля. Тому телефони не ловлять.

До цього висновку Ліза дійшла, коли випадково натрапила на Фейсбук брата на спільному комп’ютері, який він забув вимкнути. Зараз це давало хоч якусь надію знайти їх.

Викинувши цигарку, Микита повернувся до однокласниці. Дізнатися більше не встиг, бо помітив Данила, який упевнено прямував у їхній бік. Просто так його в цих дворах не зустрінеш, висновок напрошується тільки один.

- Любий друже, - Микита встав із лавки. - Що це ви до моєї дівчини заглядаєте? - він зігнув брову, додавши потрібного ефекту.

Данило не відразу знайшов потрібні слова, почувши в голосі Микити нотки ревнощів, на які не було жодного приводу.

- Ти серйозно ревнуєш мене до Дашки? - Данило засміявся. Тільки смішно йому не було.

- Чуваче, я вже не знаю, що думати, - Микита схопився за голову.

- Поліна в неї вчора книжку залишила, я хотів забрати. Але я так розумію... – по цьому збіговиську стало ясно, що Даша не повернулася.

- Із Жекою загуляла... у п'ятій школі.

- А, - Данило махнув головою і потягнувся за цигарками. - Ми ж ідемо?

Не змовляючись, вони рушили в бік п'ятої школи, яка знаходилася на іншому кінці міста. Знадобилося півгодини, щоб дійти туди.

Двоповерхова будівля ніжно-блакитного кольору, на кожному вікні решітка; поруч дитячий майданчик, парк з лавками та декоративними деревами. Одразу за школою починався ліс, який узимку мав дуже чарівний вигляд.

Спокійним кроком вони пройшли майданчик і втупилися на шкільні двері з написом "Ласкаво просимо". Жодної душі, тому вони кинулися за кут, де немає вікон, починається ліс і є шанс залишитися непоміченими. О четвертій вечора Ліза вже не боялася зустріти когось зі знайомих учителів, отже впевнено йшла вперед.

Потрапити в підземелля їм допомогли цокольні вікна, прикриті дверцятами, одне з них було відчиненим; крім того, вниз вели старі драбини, якими підлітки спустилися.

Похмуре освітлення, що виходило з вікна, давало можливість розгледіти лише їх силуети, тому вони дістали телефони й ввімкнули ліхтарики. Перед собою побачили коридор із залізобетонними стінами, безліч дверей і закутків, які ніби кричали наскільки просто тут заблукати. На стелі висіли старі лампи, що ймовірно не працювали, але перевіряти підлітки не стали, щоб випадково не заявити про свою присутність.

За словами Лізи, підземелля було побудовано після закінчення війни і якийсь час слугувало бомбосховищем. Але люди, які мали величезний вплив у місті, почали використовувати це не за призначенням. Хоча зараз, розгулюючи коридорами, друзі не знайшли жодного натяку на експерименти. Можливо тому, що всі двері, які могли містити щось важливе, були зачинені.

Усю дорогу їх переслідував запах вогкості та пил, напевно це місце давно ніхто не відвідував. Уже багато років уся експериментальна діяльність розгортається під лікарнею, і Ліза вкотре в цьому переконалася.

Хвилин десять друзі йшли, повертаючи в один бік, але незабаром їм здалося, що вони заблукали і ходять по колу. Всі коридори схожі, а позначки залишати ніхто не додумався.

Минуло кілька поворотів, як вони зрозуміли, що тут ще не були, оскільки побачили перед собою величезні залізні ворота, які складно пропустити. У такі без зусиль могла б заїхати вантажівка. Відкривалися вони ключ-картою або паролем.

- Там усе найцікавіше, - прошепотіла Ліза. - Починається основна частина підземелля під лікарнею.

Вони притулилися вухами до дверей і прислухалися.

- Йдемо назад, - сказав Нік. - Туди все одно не потрапити. Та й нема чого.

Вони продовжили безглуздо блукати коридорами, сподіваючись знайти вихід або друзів.

Коли їх знову охопила думка, що вони заблукали, почулися голоси, які змушували насторожитися. Йти на звук було ризиковано, але вони йшли. Періодично смикали за дверні ручки, кожна виявлялася закритою. За весь час прогулянки знайшли кілька відчинених дверей, які абсолютно нічого не приховували. Порожні кімнати, та й годі.