Глава 3

5

Останній урок фізкультури викликав у Даші багато запитань, коли вона побачила перелякане обличчя Лізи. Однокласниця застигла у дверях спортзалу і не наважувалася йти далі.

- Ти чого? - підійшла Даша. У темно-синьому спортивному костюмі з пишною гулькою на голові.

Вона заглянула в спортзал. Учні йшли до лавки, де мали чекати вказівок, поруч фізрук Олександр Євгенович із сердитим кректанням збирав м'ячі, що залишилися з минулого уроку.

Поглянувши на Лізу ще раз, Даша зрозуміла, що причиною її страху був саме вчитель.

- Знаєш його?

- Давно він тут працює? - Ліза не відривала очей від брата, який нічого не підозрюючи, розмовляв із цією людиною.

- Другий рік.

- А до цього працював у нас.

- І в чому проблема? Оцінки занижував? - Даші це здалося кумедним, хотіла засміятися, але новенькій було не до сміху. - А цього року до нас Віра з Максимом прийшли, якщо тобі буде цікаво.

- Не цікаво.

 Набравшись сміливості, Ліза зайшла в спортзал.

Урок проходив за звичним сценарієм, присутні ділилися на дві групи - ті, хто грав у волейбол і ті, хто відсиджувався на лавці, отримуючи середній бал за присутність. Активність не заохочувалася, вчителю було байдуже, хто чим зайнятий, головне, щоб повернулися додому живими і йому не довелося відповідати.

Відчувши свободу, багато хто міг запізнюватися або не приходити зовсім. Тільки ось Олександр Євгенович усе пам'ятав і заносив у чорний список. Деяких періодично викреслював, але єдине прізвище, що ніколи звідти не зникне, так це Островерхий.

Навіть зараз Данило мало того, що запізнився на десять хвилин, так ще й своїми криками привернув увагу кожного. Він хотів перекричати Назара, а враховуючи, що висловитися вони намагалися одночасно, ніхто нічого не зрозумів.

Олександр Євгенович втомлено потер лисину і рушив у їхній бік із бажанням убивати. В пориві гніву Данило запустив у однокласника м'яч, навмисне промахнувшись на кілька сантиметрів. М'яч влучив у залізні вічно зачинені двері, що знаходилися за спиною Назара.

Очі фізрука налилися кров'ю. Його розчервоніле обличчя і стиснуті кулаки змушували боятися всіх, особливо невинних.

- Бовдури! Ви що робите?! - він схопив свисток і нагадав про свою присутність.

Казали, що свист він використовує замість матюків. Дивна ситуація, адже це просто двері.

Але такий напад гніву подіяв, дисципліна стала ідеальною. Учні на все готові, аби не чути його криків, від яких барабанні перетинки лопаються.

По дзвінку з уроку всі кинулися за речами, і тільки Даша з друзями не поспішала. Заглянула в бібліотеку, залишивши Данила і Микиту чекати в коридорі.

За п'ять хвилин вони втрьох піднялися в клас, де, ймовірно, уже нікого не було. Але тихі голоси змусили зупинитися біля напіввідчинених дверей і прислухатися.

- Мені від його поглядів страшно, - скаржилася Ліза. - Вони про все здогадалися і перевіряють нас.

- Поки ти не сказала, я дійсно нічого не пам'ятав. Добряче вони з пам'яттю працюють, - додав Женя. - Слухай, може про це комусь розповісти? Ну на випадок, якщо забудемо.

- Не можна. Нам же гірше.

- Схоже, у мене параноя, - голос Жені пролунав голосніше, ніж зазвичай.

Він відчинив двері й побачив трьох однокласників, які чули все.

- Що вуха грієте? - він відійшов убік і дав їм пройти. - Ненавиджу, коли підслуховують.

Данило зайшов першим.

- Вибачте, Євгене, мені слід було постукати, але правильним манерам мене не навчили.

Слідом Даша і Микита. Від думок, що їх так по-дурному спіймали за підслуховуванням, стало соромно. І якщо вони ще могли удати, що тільки прийшли, то Данило зруйнував усі їхні плани. Сів на парту і втупився на новеньких, в очікуванні продовження.

- Що? - Ліза нервово розвела руками.

- Та ось цікаво, - повільно вимовив Данило. - Ви хто?

Така розмова ні в чиї плани не входила, принаймні зараз, але після почутого, мовчання не мало сенсу.

- Вибачте, ми випадково підслухали, - Даша влаштувалася поруч із Данилом: - Може, ми чимось допоможемо? Ви можете нам усе розповісти, тим паче ми й так уже чули...

- Розповісти? - грубо видав Женя. - Навіщо? Щоб ти потім п’яна розтріпала всім?

Даша розгубилася від цих звинувачень, бажання продовжувати бесіду зникло, але Данило врятував ситуацію.

- Тоді чому вона все висловила тобі, Жеко? Ні нам, ні комусь іще, а саме тобі?

- Слухайте, дурна ідея, вам не треба це знати, - попередила Ліза. - Не втручайтеся.

Зацікавлений Микита сів поруч із друзями.

- Ми нікому не розповімо, - пообіцяв він. - Я просто хочу знати, чому вас не хотіли брати в нашу школу. Що такого ви знаєте? Чому директор вважає вас небезпечними?

У словах Микити прозвучало щось нове - це помітно з реакції Лізи.