Глава 1

1

- Шановні, хвилину уваги! - в одинадцятий клас зайшла молода вчителька. Зупинилася біля дошки і пробіглася очима по присутнім.

Слідом неохоче пленталися двоє нових учнів, яким вистачило одного погляду на майбутніх однокласників, щоб бажання втекти стрімко збільшилося. А вони лише грали в карти, зібравшись гуртом за однією з парт. Це супроводжувалося шаленими криками та сміхом, але тільки-но на територію зайшла їх класний керівник, як вони зайняли свої місця і зробили зацікавлені обличчя.

- Знайомтеся, це Ліза і Женя Вернер, - продовжила вона в момент повного мовчання. - Вони будуть із вами вчитися.

- Можна запитання? - почувся голос з останньої парти, що так нахабно перебив учительку. - Хто з них, хто?

- Островерхий, ти ще за минулий раз батька не привів, не виводь мене, - прошипіла вона і звернулася до новеньких: - Мене звати Віра Андріївна, я ваш класний керівник і вчитель біології. Виникнуть питання - звертайтеся, мене можна знайти в моєму кабінеті на першому поверсі... Так, книжки ви отримали, розклад візьмете на стенді. Що ще? – вона оглянула клас: - Лізо, сядеш на передостанню парту, а ти, Женю, туди, поруч із Данилом.

Закінчивши пояснювати, вона зникла, а новенькі пішли до вільних місць. Вони крокували, немов по подіуму, відчуваючи на собі десяток поглядів. Судячи з того, як метушилися очі однокласників, їх порівнювали і, ймовірно, сприймали за близнюків. Але справа не в цьому. Усього лише схожі риси обличчя: в обох пронизливі сірі очі, бліда шкіра і русяве волосся. В іншому абсолютно різні.

Ліза відрізнялася від брата своєю простотою і невпевненістю. Звичайний одяг, жодних прикрас, розпущеного волосся і мінімум макіяжу. Не любила зайвої уваги, і вона її не отримувала.

Більшість зацікавлених поглядів було звернено до Жені. Розслабленою ходою він прямував до останньої парти, скидаючи брендовий рюкзак. Він завжди намагався бути в темі, стежив за модою, як його минуле оточення. У світшоті з яскравим принтом і темних джинсах, з підкатами на щиколотці; на носі круглі окуляри.

Біля своєї парти він розгубився. Тому що людина, з якою йому довелося сидіти, була так не рада цій новині, що не спромоглася прибрати ноги з сусіднього стільця. Під прицілом очей новенького продовжував дивитися в телефон, займаючи зайве місце. Коли Женя готовий був подати голос, той нарешті опустив ноги й жестом запросив присісти.

- Співчуваю, - буркотів однокласник, дивлячись прямо на дошку. - Не кожен стерпить мене як сусіда по парті. Але вибору в тебе немає, тож - ласкаво прошу.

- Знаєш, мене теж, - збрехав Женя. - Думаю, потоваришуємо.

- Ти мене зненавидиш раніше, ніж ми потоваришуємо, - він протягнув новенькому руку. - Можна просто Данило.

Обмінявшись рукостисканнями, дивний однокласник встав з-за парти і пішов до дівчат, у яких завжди можна взяти зошит із домашнім завданням. У Жені з'явилася можливість роздивитися Данила, і за кілька секунд дізнатися про нього майже все. Високого зросту, міцний; одним своїм виглядом викликав відразу і нерозуміння, а в бабусь, ймовірно, ще й бажання хреститися. Він був у джинсах із ланцюгами та толстовці з зображенням демона, на ногах стіли, чорне волосся недбало укладене назад. Погляд холодний і млявий, цього неможливо приховати, але він намагався. Неохоче посміхався однокласниці, реготав з їхніх жартів, під час роздумів відтягував зубами пірсинг у нижній губі.

Продовжуючи спостерігати за сусідом по парті, Женя про себе зазначив: можливо, Данило мав рацію, кажучи, що його мало хто стерпить. Він тероризував дівчат своїм базіканням, а вони ледь слину не пускали, слухаючи його промови. Коли в поглядах однокласників відображалося захоплення одночасно з ненавистю, відчувався авторитет цього індивідуума.

Незабаром увагу Жені привернули дві дівчини, що підійшли до його сестри. Це здавалося йому цікавішим.

Висока брюнетка у відверто короткій сукні сіла на стілець поруч із Лізою.

- Мене Віка звати. Приємно познайомитися і таке інше.

Друга однокласниця з яскраво-червоним волоссям сіла на край сусідньої парти.

- Я - Марта.

Ліза натягнула доброзичливу посмішку і почала відповідати на нескінченну кількість запитань. Не знайомство, а допит.

- Так ви не близнюки?! - вигукнула Віка. Кілька разів обернулася до Жені, сумніви не зникали. - Чому ви в одному класі? Як?

- Я пішла до школи на рік раніше, - відповіла Ліза. - Батьки хотіли, щоб ми разом навчалися.

Їхні розмови припинив дзвінок на урок і повернення однокласників, відсутніх усю перерву. Ліза витріщилася на двері, зустрічаючи нові обличчя; особливий інтерес викликала дівчина з темним пишним волоссям і гарною усмішкою. Вона йшла в їхній бік, і Ліза вже тоді розуміла, що це її сусідка по парті.

Першою з нею заговорила Віка. Вскочила зі стільця і поклала руку на плече подруги.

- Люба, у нас поповнення! Єлизавета та Євген.

Ліза помітила на собі незвичайний інтерес: її роздивлялися набагато довше, немов експонат. Та й сама Ліза не поспішала опускати очі. Усе в зовнішності незнайомки казало, наскільки вона відкрита і добра людина. Здавалося, з них вийшли б непогані подруги. Ліза нечасто помилялася, вже давно виявила в себе дивну здатність бачити людей наскрізь.