Розділ 1. Загадкові істоти

Карпо і Лук’ян однокласники. Завжди в школі з ними якісь стаються пригоди. То вони бігають по школі, скидаючи з підвіконь вазони, то грають в класі м’яч, дістаючи до самих люстр, а ті як на зло, падають ледь не на голову вчительці, то задумають налякати однокласницю Марійку, а вона (найменша в класі) біжить до баби, а та ж у школі працює прибиральницею, і давай за ними зі шваброю, жене прямо до директора і це тільки найбільш відомі їхні витівки. А директор кожнісіньку п’ятницю розказує їхнім батькам про правила поведінки в школі. У Карпа тільки мама і ще четверо менших дітей, то він всі вихідні уроки робить та й малих глядить. Кращого покарання ще не придумали. А от Лук’яну попадається більше – єдина радість мами з татком. То ті вже і телефон забирали, і сварили, і до якогось психолога водили. А він половину тижня слухняний і золотий, а вже до п’ятниці ближче - ще те бісеня. Ото й їх розлучати намагалися. Перевели Карпа у 4-Г, а Лук’яна у 4-Б. Думали зміна оточення піде на користь. Та де там! Кожну перерву діти початкової школи тільки те й роблять, що ховаються від цих двох бешкетників. Так от, нарешті останній тиждень школи перед літніми канікулами. Поки діти були в школі, задумала Лук’янова мама піти до Карпової. Прийшла вона до двору: двоє хлопців (3 і 5 років) та двоє дівчаток (4 і 6) лежали у тіні на покривалі, а мама біля них сиділа та тепла буряки (певно свиням).

- Марися! Можна до тебе на хвилину! – почала кричати мати Лук’яна.

- Ой, Олесю, це ти?! – Карпова мати тільки голову підвела – Та заходь, гляди ж там собака, не наступи тільки ж!

Зайшла вона до них та й присіла на травичку біля Олесі. А пес у будці лежав, жарко йому було, що геть не встав на чужу людину гавкати.

- От вже ледащо! – насварила пса мати Карпа. – Що хотіла, Лесю? В мене багато роботи, кажи швиденько.

- Та я ж на хвилинку забігла. Наші хлопці кошмарять другий рік школу. І я придумала, як з цим боротися!

- Бити дітей я не буду! Одразу кажу, фізичне насилля - це низько! Мене мати зроду не била і я не хочу.

- Та ні ж бо! За містом є табір, кажуть перевиховують усіх неслухів. Давай на місяць відправимо. А ми всі витрати візьмемо на себе, я ж знаю як тобі самій тут.

- Яка радісна новина! А що, давай спробуємо, але я хоч 20 процентів заплачу. В мене заначка є!

- Ой, та лиши собі. Там не такі великі гроші. Та й справа не у них. Хлопці стануть чемними і спокійнішими. Бо я вже стомилася бігати за ним і думати, чи не спалить він хоч тієї школи.

- Я думала це тільки я такими думками переймаюсь.

- Ну то все, 1 червня виїзд! А хлопці сьогодні в нас переночують, я їм все розкажу, хай потішаться.

Мати Лук’яна встала, попрощалася, та й додому пішла.

- Чули, діти! Карпа з Лук’яном місяць не буде!

- Ма, то може й ми на місяць до баби? – мовила шестирічна Людмилка.

- А ви хочете до баби?

- Так, так! – діти з радістю зарепетували.

А дітям аби в село. Там, все ж таки, спокійніше. Вони хоч і жили в приватному будинку та мали двох поросяток, та в баби в селі все ж не так.

Отже, після останнього уроку, дітей зі школи забрала мама Лук’яна. Вона їм повідомила радісну новину - сьогодні вони ночують разом. Для хлопців ця новина була святом. Вони дуже рідко ночували разом. Адже завжди, коли вони залишались на ніч вдвох, їхній вечір був схожий на казку: грали в подушковий бій, піратів, малювали світлом (у Лук’яна був такий планшет), а найголовніше розповідали один одному всілякі страшні історії. І цей вечір не був виключенням. Поки хлопці вечеряли, Лук’янові батьки розповіли їм про те, що вже у четвер вони поїдуть до літнього табору, який стане ще однією їхньою пригодою. Хлопцям одразу сподобалася ця ідея. Вони повечеряли, прибрали за собою і побігли на гору. У Лук’яна була власна велика кімната, де стояло двох поверхове ліжко, великий комп’ютер, телевізор, шафа та стіл. Все було в червоно-фіолетових відтінках. Тільки стеля була розмальована смішними монстриками, яких з дитинства колекціонує Лук’ян. Хлопці цілу годину обговорювали, що будуть робити у таборі. Як раптом з-під ліжка почувся дивний шурхіт.

- Може маму твою покличемо? – зі страхом в очах запитав Карпо.

- Та чого? Боїшся? – сміливо відповів йому друг.

- Ні... – тихо промовив той. – просто мені не хочеться щоб то був монстр.

- Який монстр? Ти що маленький? – гордо і з відвагою відповів Лук’ян. – Зараз я подивлюсь, що там шарудить.

Хлопчик нахилився і нічого не побачив. Але звук не припинявся, а навіть посилився.

- А ну, виходь! Я тебе не боюсь! – напівголосно промовив Лук’ян.

Раптом з-під ліжка викотився маленький сяючий м’ячик. Хлопці з зацікавленими поглядами спостерігали за ним. А він спочатку сяяв білим, потім зеленим і червоним світлом, а ж поки Лук’ян не захотів його взяти в руки. М’ячик замигав усіма відомими кольорами і вибухнув, тільки іскри від нього залишилися. На місці м’ячика стояли два, з півметра зростом, кумедні чоловічки. В одного з них була шкіра, наче зроблена з кавуна – смугаста, а в іншого – ніби з м’якого шовку. Обоє вони були однаковими, тільки одяг і шкіра їх була різною.

- Ппппппприииииивіііііііііітик! Ви ж ті самі забіяки і шкідники з 4 класу?

- Гаршко! – штурхнув чоловічок у синій сорочці, білих шортах та рожевих шкарпетках (чи то таке взуття) іншого з кавунячою шкірою чоловічка – Хто так вітається?! А ну давай як нас вчили!

- Вітаємо вас дітлахи! Ми – Гаршко і Льоля, шпинькові істоти з країни Шпиньковія. І ми запрошуємо вас до нас у школу, де діти навчають дорослих різноманітних почуттів, які ті забули! У вас дар – веселощі, радість та бешкетність. А в нас якраз великий попит на ці таланти. То ж радо очікуємо на ваше рішення!

Хлопці здивовано і приголомшливо дивилися на цих двох істот. Вони одне одного намагалися вщипнути і прокинутися від сну. Але ці двоє нікуди не зникали.

- Хто? – перепитав Карпо.