Розділ 19: Коло

Міра 

Я не знаю, хто першим перервав поцілунок.

Можливо, я.

Можливо, він.

Але коли я знову відчула холодне повітря між нами, то була вже не я. Щось у мені змінилося. Розбурхалося.

— Дідько, — вирвалося у мене пошепки.

Дейрон не встиг нічого сказати, бо в ту ж мить я з усієї сили штовхнула його в груди.

Він відступив на крок, але не втратив рівноваги. Навпаки, розсміявся. Тихо, глухо, і в тому сміху було стільки насолоди, що я тільки сильніше розлютилася.

— Що, зайченя? Боїшся, що тобі сподобалося?

— Замовкни! — випалила я, відчуваючи, як щоки палають.

— Чому? Бо це чиста правда?

Його очі блищали, і ця усмішка… О, як же я хотіла стерти її.

— Йди у потойбіччя, Дейрон!

— Уже йду, — насмішкувато кинув він і, не даючи мені шансу відповісти, стрибнув у вікно.

Я навіть не встигла злякатися, як він зник у темряві.

Кімната раптом здалася задухливою, тісною, немов стіни стискалися навколо.

Я піднесла руку до губ.

Вони горіли.

— Боги… що ж це таке — Я розвернулася і з усього маху врізала кулаком у першу-ліпшу поверхню.

Хруснуло.

Шматки кераміки посипалися на підлогу.

Чорт.

Я зламала вазу.

А разом із нею—рештки здорового глузду.

Я провела долонею по обличчю, намагаючись заспокоїти дихання.

Але всередині вирувала буря.

Ноель… Дейрон… Це був мій перший поцілунок.

І мій другий.

Один—лагідний, ніби обіцянка.

Інший—буремний, ніби загроза.

І я чудово знала, який із них більше вразив мене.

І від цієї думки хотілося кричати.

Я прокинулася з важкою головою та відчуттям, ніби мене всю ніч тягнули між двох вогнів.

І, чесно кажучи, це було не так вже й далеко від правди.

Я закуталася в ковдру, вдивляючись у стелю, поки спогади минулого вечора не хлинули на мене, як холодна вода.

Я міцно заплющила очі. Чорт забирай. Що зі мною відбувається?

— Міро, ти нарешті прокинулася!

Голос належав Астрі, одній з близнючок. Я ледь не застогнала. Тільки не це.

— І чому ти така задумлива? — додала Аза, її сестра.

Я сіла на ліжку й одразу помітила їхні хитрі погляди.

— У нас є питання, — промовила Астра, звужуючи очі.

— Досить важливе питання, — додала Аза.

— Звідки ти знаєш Ноеля?Ну правда, такий красунчик. Ти чула? Він син верховного.

Я застигла. Від усвідомлення того, що всередині мене ще вирувало занадто багато емоцій, я вирішила найкращу тактику—мовчання.

— Не те щоб ми знайомі.

— Ага, так ми тобі й повірили! — фыркнула Аза.

— Саме тому він говорив, наче ви старі знайомі!

Я мовчала, бо щойно спробувала би пояснити—відразу згадала би не тільки розмови.

Я згадала би його губи.

І, що гірше… інші губи теж.

— У нас лекція через п’ять хвилин! — оголосила я, швидко зриваючись на ноги та вирушаючи геть.

Тільки б не думати.

Ортемій Вельзаріус уже стояв перед аудиторією, коли я увійшла.

— «Основи анатомії драконів» — промовив він, стискаючи в руках товстий том. — Якщо ви вважаєте, що це зайва дисципліна—ви помиляєтеся.

Я опустилася на місце, і Ноель мовчки сів поруч.

Я відчула його погляд на собі, але дивитися на нього не наважилася.

Зате відчула рух за спиною, і вже знала, хто там.

Дейрон.

Чудово.

— Отже, головні відмінності між людьми та драконами… — почав викладач.

Я намагалася зосередитися, але поруч було надто тихо. Ноель нічого не казав.

А потім…

— О, це буде цікаво, — почувся знайомий зухвалий голос із-за спини.

Я напружилася, але не обернулася.

— Як ви вже знаєте, дракони відрізняються від людей не лише здатністю до трансформації та магією, — продовжив викладач. — Вони також мають… анатомічні особливості.

— Дякую за уточнення, професоре, — кинув Дейрон. — А ми можемо продемонструвати це на практиці?

Аудиторія вибухнула сміхом.

Я відчула, як червонію.

— Не змушуй  залишити після уроків , Дейроне, — викладач навіть не підвищив голосу.

— Вибачте, професоре. Просто готовий допомагати науці.

— Як завжди, — пробурмотіла я.

— Якщо вже торкнулися цієї теми, — викладач продовжив, — слід згадати про сумісність драконів із магинями на фізичному рівні.

Дейрон легенько постукав мене по плечу.

Я зціпила зуби, але не обернулася.

— Міро, не хвилюйся, — його голос був тихий, але кожне слово було просякнуте самовдоволенням. — Якщо ти сумніваєшся в сумісності, я завжди до твоїх послуг.

Я різко повернула голову, вже готова сказати щось уїдливе, але…

Ноель заговорив першим.

— Заткнись, Дейрон.

Його голос був спокійним, але в ньому відчувалася сталь.

— О, які ми захисники! — Дейрон театрально підняв руки. — Я не знав, що магині потребують рятівників.

— Від таких, як ти—ще й як, — спокійно відповів Ноель.

Я перевела погляд з одного на іншого, відчуваючи, як усередині вирувала буря.

Ця лекція мала бути просто лекцією.

Але і тут я застрягла між двома вогнями.

В кабінет вибіг хлопчина.

— Міру Дейн у кабінет директорки.

Що вже могло трапитися? 
У кабінеті директорки, леді Фреї, вже чекали мої сусідки.

Он воно що—ритуал єднання в коло. Але чому саме сьогодні? Мабуть, запитання відбилося на моєму обличчі, бо леді Фрея відразу звернулася до мене:

— Міра, заходь. Сьогодні ідеальний день для здійснення ритуалу.

— Чому саме сьогодні? — запитала я, намагаючись приховати тривогу.

Директорка зітхнула.

— Насправді, дівчатам на заняттях стало погано, — почала вона.

Я перевела погляд на близнючок.

— Що сталося? З вами все гаразд?

Аза похитала головою.

— Не дуже…

— Сила не слухається, — додала Астра, стискаючи кулаки.

— Такого раніше не було.

— Ми ледь не пришили пів класу, — гірко пожартувала Аза.

— Дякувати леді Віолетті, вона вчасно нас зупинила, — додала її сестра.