Я опинилася на квітучій галявині, пташки співають, сонце світить. Я в Раю? Звичайно всім хочеться туди потрапити, проте мені здається ще зарано. Хоча з моїм життям мене напевно вже заждалися в Пеклі. І напевно котел індивідуально для мене підготували з подушкою, щоб м'якіше було! Бо я за життя такого наробила, що ой мамо не горюй!
Я провела рукою по квітах. А чого б не зробити вінок? Ромашки, барвінок, незабудки, безсмертники, деревій, хміль. Тиша. Цікаво що то був за звук, що мені стало погано? Дивно все це. Недалеко я побачила чиїсь силуети. Можливо запитати дорогу назад. А то напевно Рік з розуму там сходить!
Я підійшла ближче, чомусь мені ці статури та ходьба здавалися знайомими. А згодом пригледівшись, зрозуміла, що це мої батьки.
- Мамо? Тато? - прошепотіла я.
- Дріс? - здивувалася жінка не сильніше, ніж я сама. - Це ти?
- Доню! - тато підійшов до мене і ми всі в трьох міцно обнялися.
- Я ж вас вбила! Випадково! - Я подивилася на руки, які тряслися.
- Це не твоя вина!
- Але моя магія... Ви мертві...
- Магія не може причинити ще більше зло, ніж сама людина.
- Ти про що?
- Слова, дії, вчинки гірші, ніж якась там магія.
- І магію не завжди можна взяти під контроль. - добавив тато. - Магія це така штука, яка може знищити навіть свого власника.
- Але ж ми живемо!
- Нам вже пізно, проте ти... Ти ще можеш врятувати світ.
- І чим же?
- Любов'ю. Бути коханою і самій кохати для тебе це вже є захистом від смертю. - батьки поцілувалися.
- Це як кинути рятувальний круг в океан, чи як принци поцілували Сплячу Красуню та Білосніжку.
- Можна і так сказати.
- Я бачу тебе вже зачарували темною магією! - мама доторкнулася до мого обличчя долонею.
-Як ти здогадалася?
- Зло завжди залишає за собою відбиток, будь-то він тілесний чи душевний.
- Тобто, те що ти зустрічалася з містером Тівентоном в школі і згодом народила він нього сина не залишило на твоїй душі відбиток? - схрестила я руки на грудях.
- Бетті? - незрозуміло подивився на неї тато.
- Так. Я помилилася, що зустрічала з містером Тівентоном. - мама повернулася до нас спиною. - Краще я б цього не робила!
От оригінальна, каже, що така ідеальна, а насправді повна протилежність.
- Дріс! Не зустрічайся з містером Тівентоном. Він страшна людина, в голові якої дуже багато дивних і божевільних думок. - повернувшись, мати міцно зжала мої плечі і подивилася мені в очі.
- Тобто це ви підпалили його будинок? - Я підняла одну брову вверх.
- Він змусив мене. Трой шантажував мене сином. Я ж в той же день як народила, то відмовилася від малюка, бо зрозуміла, що жити з таким чудовиськом я не винесу. А згодом зустріла Томаса.
- Чому ти мені нічого не сказала, Бетті?
- Я боялася, що ти мене кинеш! - з сльозами на очах промовила мама. - І теж будеш шантажувати.
Схоже що не все так гладко у моїх батьків, як я уявляла, навіть після смерті.
- Томас тоді нічого про це не знав, тому підпалити дім це було єдиним варіантом.
- Але ніхто тоді не помер... - добавила я.
- Краще б здохли! Я і далі продовжувала їм ускладнювати життя! Якби не завагітніла тобою.
- І тоді вони прийшли до вас!
-ДА. Трой здогадався, що це я.
- Але повинна була були причина, що ти його так ненавидиш. - почав голос тато.
- О, причина була. Він вбив всіх моїх рідних, і навіть пальцем не пошевелив щоб їх спасти. Хоча міг. А коли дізнався, що народилася ти, то вирішив, що найкращим варіантом буде просто знищити нас, прямо перед твоїми очима твоїми ж руками.
- Тобто я все таки я вас вбила? - від шоку я відступила кілька кроків назад.
- Сонечко, ніхто не знав, що все так буде, навіть я. І з його сторони це дуже жорстоко і безжалісно таке витворяти. І якщо хтось зараз за тобою полює, то думаю відповідь ти знаєш.
- Це може і бути ваш з ним спільний син?
- Його звати Юкі, і він весь у батька. Такий же хитрий, жорстокий, божевільний, неадекватний. Жаль, що нас біля тебе немає!
- Принаймні ви є тут у серці!
Погода почала захмарюватися, і з неба не мене впала перша важка крапля.
-Треба вже йти! - промовила мама.
- Не забувай нас! - добавив тато. Батьки взялися за руки, і коли почав періщити дощ з грозою та туманом, який почав стелитися біля моїх ніг, просто розтворилися в повітрі.
- Просто чудненько! - промовила я, прикриваючись руками.
Безумовно поле не найкращим місцем для схованки від доща. Тому я поспішила у ліс. Хоча там теж не найкраще місце, принаймні за деревами сховаюся. І так прогулюючись по лісу, я знайшла печеру.
- Надіюсь там ведмеді не водяться! - зітхнула я, проте все ж таки зайшла всередину. Фух, тут тепло і сухо. Можна волосся вижимати, а то вода рікою ллється. Втім як і плаття, в якому я була.
Пригледівшись навкруги, побачила, що далі всередині було якесь освітлення, наче ліхтарики. Цікавість, річ небезпечна. Принаймні через неї в різні пригоди і потрапляла. Але ж цікаво! Тому пішла туди.
І чим далі йшла, тим світліше ставало. Аж доки не відкрилася поляна, в печері вся покрита світлячками, різнокольоровими кристалами, ліхтариками та свічками. Трішки далі можна було побачити невеличкий водоспад біля якого літали феї. Принаймні щось на них схоже. Веселку, яка тяглася через воду кудись в даль. Куди це я попала?
- Ти прийшла?! - почулося зверху. Я підняла голову, і побачила дивного старця, який висів в повітрі.
- Одну секунду! - і згодом чоловік опустився на землю, проте не встав. - Сідай, дитя! - дивак показав на подушки. Чого б не сісти? Хоча не подобається мені це все!
Розмістившись зручніше, я вирішила оглянути цього чоловіка. Одягнутий в оранджевий дещо петертий балахон, на грудях якого красувався кулон золотої спіралі. Наче хтось рукою сам намалював цю фігуру. А на голові красувався тюрбан. Хоча старець був симпатичний, більше 45 років не дала б.
- Таке відчуття, ніби мене тут чекали! - сіла по-турецьки я.
Відредаговано: 11.04.2021