Закохані. Сильні. Разом.

Наступив ранок.
Аня прокинулася від м’якого світла, що просочувалося крізь фіранки. Вона повільно відкрила очі й кілька секунд просто лежала, вдивляючись у стелю. У голові ще жевріли спогади про вчорашній вечір — розмова з Назаром, його слова, поцілунок, тепло обіймів.

На губах з’явилася легка усмішка. Вперше за довгий час їй не хотілося ховатись від нового дня. Вона потягнулася, відчуваючи приємну втому в тілі, й узяла до рук телефон.

На екрані — нове повідомлення. Від Назара:

«Доброго ранку, Аню. Я не міг заснути, думав про тебе. Заїду за тобою — поїдемо в школу разом. ❤️»

Аня притиснула телефон до грудей і заплющила очі ще на мить. Серце калатало — не тривожно, а солодко. Так починалося щось нове. 

З радісною збудженістю Аня встала з ліжка. В кімнаті ще панувала ранкова тиша, лише десь за вікном цвірінькали пташки. Вона підійшла до шафи, відкрила її й трохи замислилася — вперше за довгий час хотілося виглядати красиво не просто так, а для когось.

Вибравши улюблену світлу кофту й джинси, вона причепурилась біля дзеркала, злегка поправила волосся і вдягла легкий аромат парфумів. Усе було скромно, але з тією особливою увагою, що з’являється, коли в серці щось змінюється.

— Аню, ти вже прокинулась? — пролунав мамин голос із кухні.

— Так, мам, уже збираюся! — озвалась вона весело.

— І сніданок вже готовий!

Аня вийшла на кухню. Мама поставила на стіл омлет і чашку чаю. Дівчина сіла, зробила ковток і взяла виделку, коли раптом екран телефону засвітився — повідомлення від Злати.

«Привіт! Як ти? Все добре?»

Аня усміхнулась і швидко набрала відповідь:

«Так, усе добре. Ми вчора поговорили, і тепер ми з Назаром разом❤️ Він заїде за мною, і ми разом поїдемо в школу. Там зустрінемось 😉»

Натиснула «відправити» і поклала телефон на стіл. На обличчі не зникала посмішка. Мама кинула на неї погляд, але не стала розпитувати — лише лагідно посміхнулася у відповідь.

Аня закінчила сніданок, поправила волосся перед дзеркалом у коридорі й вдягла легку джинсову куртку. Її серце билося швидше — не від страху, а від передчуття чогось теплого й важливого.

Телефон знову засвітився. Нове повідомлення:

«Я вже біля під’їзду 🙂»

Вона глибоко вдихнула, виглянула у вікно — і справді, знайома постать Назара стояла біля машини. Сонце пробивалося крізь крони дерев, кидаючи м’які відблиски на асфальт і на його волосся.

— Мамо, я пішла! — крикнула Аня, ховаючи телефон до кишені.

— Добре, гарного дня! — почулось у відповідь.

Вона вийшла з під’їзду, а Назар вже чекав, усміхаючись. Він підійшов ближче.

— Доброго ранку, — м’яко сказав він.

— Привіт, — усміхнулась Аня, злегка ніяковіючи.

— Ти прекрасна, — прошепотів Назар, схилившись трохи ближче. Аня зашарілась і опустила очі.

— Дякую… Ти теж нічогенький.

Вони обоє засміялися, і напруга, що була в повітрі, зникла.

— Поїхали? — запитав він, відкриваючи для неї дверцята.

— Поїхали, — кивнула вона, сідаючи в авто.

Машина повільно рушила з місця. Дорогою вони мовчали, але то була тиша, сповнена змісту — наче слова вже не були потрібні. Їхні руки торкнулися одна одної — випадково, але ніхто не забрав.

Сонце піднімалося все вище, а разом із ним — і щось нове між ними.

Коли вони приїхали до школи, подвір’я вже було заповнене учнями. Хтось поспішав до класу, хтось стояв групками, обговорюючи щось голосно й емоційно.

Аня вийшла з машини, і Назар одразу став поруч. Вони йшли повільно, майже синхронно, не торкаючись, але й не віддаляючись. Коли вони зайшли у двір, розмови навколо неначе стихли на мить. Дехто зупинився, дехто озирнувся, а хтось уже діставав телефон, щоб швидко надіслати комусь повідомлення.

Першою до них підбігла Злата.

— Аня! — вона міцно обійняла подругу. — Я рада тебе бачити. Ви разом?.. — її погляд ковзнув на Назара.

— Так, — спокійно відповіла Аня, трохи зніяковіло усміхаючись. — Ми поговорили вчора. Все по-чесному.

Назар кивнув і просто сказав:

— Привіт, Злато.

— Привіт, Назаре, — вона уважно глянула на нього, ніби зважувала щось у собі, а потім додала: — Якщо зробиш їй боляче — я перша, хто прийде з претензіями.

— Чесно — заслужено, — відповів він із легкою усмішкою.

— Ну добре, — Злата розсміялася. — Але я все одно тримаю око.

У той момент неподалік з’явилась Лія. Вона стояла біля сходів, мовчки спостерігаючи. Її погляд спершу затримався на Назарові, а потім перевівся на Аню. В обличчі — злість, поєднана з розгубленістю. Але вона нічого не сказала, просто різко розвернулася і пішла в будівлю.

— Вона нас не відпустить так просто, — тихо прошепотіла Злата.

— Можливо, — відповіла Аня. — Але це вже не має значення.

Назар узяв її за руку. Легко, без примусу. Просто — щоб вона знала: він тут.

Аня стисла його пальці у відповідь.

Вони вже майже зайшли в школу, коли з натовпу виринув знайомий силует. Даня. Він ішов швидко, зосереджено, погляд — прямий, жодного вагання.

Аня відчула, як всередині щось стиснулося. Назар напружився, але руку не відпустив.

— Привіт, — сказав Даня, зупинившись прямо перед ними. Його голос був рівним, але очі — трохи втомлені.

— Привіт, — першою озвалась Аня. Потім Злата і Назар тихо додали:
— Привіт.

Даня на мить глянув на всіх, потім зупинив погляд на Назарові.

— Пробач, що вчора вдарив тебе, — сказав він рівно. — Просто… той поцілунок… і сльози Ані. Я зірвався. Не мав права.

Назар мовчав кілька секунд, але потім кивнув.

— Добре. Я розумію. Я теж не був ідеальним у цій ситуації. Було непросто всім.

Між хлопцями зависла коротка пауза — не напружена, скоріше, щира.

— Надіюсь, ти будеш з нею обережно, — тихо мовив Даня, вже не для всіх. — Бо вона варта цього.