«Все починається»

Аня прокинулася вранці. Вона лежала нерухомо, втупившись у стелю. У голові все ще лунала фраза: «Мені подобається Назар». Її власні слова, сказані вчора Дані, крутилися в пам'яті з болісною чіткістю.

Вона перевернулася на бік, обійнявши подушку, й заплющила очі, ніби це могло зупинити потік думок. Перед внутрішнім поглядом знову постало обличчя Дані — в ту мить, коли вона вимовила те, що більше не могла тримати в собі. А потім — Назар. Його очі, поцілунок, тиша, яка не потребувала слів.

Аня сіла на ліжку, скинувши ковдру. День обіцяв бути звичайним — школа, перерви, знайомі обличчя. Але для неї все вже було інакше.

Вона потягнулась до телефона. Повідомлень не було. Жодного — ні від Дані, ні від Злати. Серце стислося. Їй хотілося знати, як там Даня. Хотілося... і водночас не вистачало сміливості написати першій.

Аня встала й підійшла до вікна. За шибкою розливалося м'яке ранкове світло. Весна тихо наближалась — повітря ставало теплішим, небо — яснішим.
— Треба збиратись, — прошепотіла вона.

На кухні вже пахло кавою й підсмаженим хлібом. Аня зайшла, ще трохи сонна, і сіла за стіл, втупившись у чашку.

— Добрий ранок, доню, — лагідно сказала мама, повертаючись до неї з кухонною лопаткою в руці. — Сідай снідати.

— Добрий ранок, — тихо відповіла Аня й сіла за стіл.

Вона повільно пила каву, вдивляючись у легку паруючу поверхню напою. Думки знову поверталися до вчорашнього вечора. Але раптом телефон легенько задзижчав — прийшла смс.

Злата:
«Привіт! Як ти? Я вчора так довго не могла заснути...»

Аня притисла телефон до грудей, на мить заплющивши очі. Ця проста фраза чомусь раптом зігріла. Вона швидко набрала відповідь:

Аня:
«Привіт. Я теж. Дивний день. Але рада, що ти написала ❤️»

Мама тим часом поставила перед нею тарілку з тостами й легенько торкнулася плеча.

— Все добре, Аню? Ти якась тиха сьогодні.

— Так, усе нормально, — відповіла вона, змусивши себе усміхнутись. — Просто ще не прокинулася.

Мама кивнула, але в її погляді промайнула тривога. Вона добре знала доньку.

Аня підвелася з-за столу, підійшла до мами й поцілувала її в щоку.

— Дякую за сніданок, було дуже смачно. Я піду збиратись до школи, — сказала вона й рушила до своєї кімнати.

Аня стояла перед дзеркалом у коридорі, застібала куртку. Волосся акуратно зібране, у вухах — навушники, але музика ще не лунала. Вона вдивлялась у своє відображення: очі трохи втомлені, але спокійні.

— Гарного дня! — вигукнула мама з кухні.

— Дякую, — відповіла Аня, натягуючи рюкзак на плече.

На сходах було тихо, лише її кроки лунко відбивались у під'їзді. Вийшовши на двір, вона глибоко вдихнула прохолодне повітря. Ранок був свіжий і ясний — весна вже поволі пробуджувала місто.

Вона вмикнула улюблений плейлист і рушила знайомим шляхом до школи. На розі біля магазину вже стояли кілька старшокласників. Хтось сміявся, хтось запізнено біг з наплічником на одному плечі. Усе було, як завжди, але для Ані — щось ніби змінилось. У ній самій.

Попереду з-за повороту з'явилась Злата. Вона йшла швидким кроком і, помітивши Аню, махнула рукою.

— Привіт! — весело вигукнула вона. — Я вже думала, що запізнююсь, а ти виявилась ще повільніша!

Аня усміхнулась.

— Просто не хотіла поспішати. Як ти?

— Та як... нормально. Хоч не виспалась. Хочеш піти сьогодні після школи в парк?

Аня кивнула. Їй було приємно, що Злата поруч. Удвох вони рушили далі — до шкільного двору, що вже гудів голосами, кроками й гомоном ранку. Учні поспішали до своїх класів, хтось жартував, хтось нервово повторював формули перед контрольною.

Та щойно вони ступили на подвір'я, до Ані рішуче підійшла Лія. У її очах блищала напруга, обличчя було серйозним, навіть трохи холодним.

— Послухай, Аню, — майже прошипіла вона, зупинившись перед нею. — Назар тільки мій. І я не збираюся віддавати його тобі. Зрозуміла?

На мить повисла напружена тиша. Злата зробила крок уперед, але Аня лише глибоко вдихнула й спокійно подивилась Лії в очі.

— Я нічого в тебе не брала, — відповіла вона рівним голосом. — І ні в кого нічого не відбираю.

Лія зціпила зуби, розвернулась і пішла, голосно клацаючи підборами по плитці. Її силует швидко зник у натовпі школярів. Аня ще кілька секунд стояла мовчки, намагаючись розібратись у власних відчуттях.

І тут раптом пролунав дзвінок — різкий, настирливий, мов сигнал пробудження. Школярі навколо заворушилися, хтось поспішав до кабінету, хтось закінчував розмову.

— Пішли? — обережно спитала Злата, кидаючи погляд на подругу.

— Пішли, — тихо відповіла Аня.

Аня разом зі Златою зайшли до класу. Усередині вже було гамірно: хтось дописував домашнє, хтось діставав підручники, а хтось просто сміявся й жартував. Аня сіла на своє місце біля вікна, Злата — поруч.

— Аню, я хочу тобі дещо сказати, — тихо мовила Злата.

— Я тебе уважно слухаю, — відповіла Аня.

— Мені подобається Даня...

Але Злата не встигла договорити — Аня вже не чула її слів. У цей момент до класу зайшли Назар і Денис. Погляд Ані сам собою зупинився на Назарі. Вона згадала вчорашній поцілунок, його очі... І саме ці очі знову зустрілися з її поглядом — вона ледь не затамувала подих.

Хлопці мовчки попрямували до своїх парт, але перед тим Назар зупинився біля Ані.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт, — відповіла вона, намагаючись, щоб голос не тремтів.

— Можемо після уроків поговорити?

— Ні, не можемо, — відповіла Аня, опустивши очі.

— Чому? — здивовано перепитав Назар.

— Бо я не хочу щоранку вислуховувати сцени від Лії, — тихо, але чітко сказала Аня.

Денис і Злата мовчки спостерігали за цією розмовою, не зводячи погляду з них.

Назар на мить застиг.

— Якщо це тільки через Лію — я з нею поговорю.