Один вечір, два серця.

Аня зайшла додому, повільно зняла кеди й обережно поставила їх біля стіни. День був довгим і насиченим — тепер їй хотілося лише трохи тиші й знайомого запаху маминої кухні.

Звідти якраз долинав аромат тушкованих овочів із кропом. Аня зайшла на кухню і побачила маму, яка щось перемішувала в каструлі.

— Мам, знаєш, кого я сьогодні зустріла в школі? — запитала вона, опускаючись на стілець.

— Даню, — спокійно відповіла мама, навіть не озираючись.

— А ти звідки знаєш? — здивувалась Аня, підвівши брови.

Мама усміхнулась, витираючи руки рушником.

— Бо тато Дані зараз працює з твоїм татом над якимось проєктом. Вони останнім часом часто бачаться.

— І ви мені нічого не сказали? — образа легенько прозвучала в голосі.

— Хотіли зробити вам сюрприз, — пояснила мама. — До речі, мама Дані заходила перед твоїм приходом. Дуже приємна жінка.

Аня на мить замислилась, потім сказала:

— А я ще сьогодні познайомилась із дівчиною. Її звати Злата. Ми вже, здається, подружилися. І взагалі... ми з Данєю і Златою йдемо сьогодні в кіно.

— О, звучить цікаво, — кивнула мама. — Кіно — це завжди хороша ідея. Тільки не забудьте тепло вдягтись, вечорами вже прохолодно.

— Добре, мам, — усміхнулась Аня й підвелася. — Я піду зроблю уроки, а потім збиратимусь.

Вона зайшла до кімнати, сіла за письмовий стіл і відкрила зошит. Але думки вперто не йшли до задач чи правил. Вони повертались до одного — до Назара.

Вона зайшла до кімнати, сіла за письмовий стіл і відкрила зошит. Але думки вперто не поверталися до задач чи правил. Вони крутились навколо одного — Назара.

Аня гортала сторінки, але перед очима знову виникала Лія, яка тримала його за руку. Вона намагалася відкинути той образ, та серце стискалося з кожним спогадом.

Вона взяла ручку й спробувала написати щось із домашнього завдання, але замість рівнянь на сторінці з'явились несподівані слова:
"Мені подобається Назар."

Аня завмерла. Глянула на написане, потім поспішно закрила зошит. Підійшла до вікна й сперлась чолом об холодне скло. З вулиці долинав звичайний вечірній шум: хтось гуляв із собакою, хтось ніс пакети, діти каталися на самокатах. А для неї все завмерло.

«У нього є дівчина... Я не повинна про нього думати,» — подумала вона й заплющила очі.

Телефон тихенько задзвенів. Повідомлення від Злати:

"Ти як? :) Де зустрічаємось?"

Аня швидко набрала відповідь:

"Все добре. Я зараз подзвоню Дані, дізнаюсь — і тобі напишу."

Вона набрала номер. Пролунали кілька гудків, і нарешті в слухавці почулось:

— Алло?

— Даня, тільки не кажи, що ти вже передумав і не йдеш, — сказала Аня, усміхаючись.

— Це ти не кажи, — засміявся він. — Я ж збираюсь. А ти?

— І я йду. Я хотіла спитати, де ми зустрічаємось?

— Я заїду за тобою, а потім поїдемо по Злату. Її адресу знаєш?

— Ні, але я попрошу, щоб вона скинула мені повідомленням.

— Добре. Подзвониш, як будеш готова. Я теж напишу, коли під'їду.

— Домовились. До зустрічі.

— До зустрічі, — сказав Даня й поклав слухавку.

Аня одразу написала Златі:
"Даня заїде за мною на машині, потім за тобою. Скинь, будь ласка, адресу смс-кою."

Потім знову підійшла до вікна. Побачивши у склі своє відображення, тихо сказала:

— Все буде добре.

Поправила зачіску, усміхнулась собі — хоч у грудях і далі щось непокоїло. Нарешті пішла збиратись. І тут телефон знову дзвінко повідомив про нове повідомлення — це Злата надіслала свою адресу.

Аня вдягнула улюблену світло-бежеву куртку, перевірила сумочку — телефон, ключі, серветки — все на місці. Волосся зібрала у хвіст, залишивши кілька прядок навмисно вільними, як це любила. І тут задзвонив телефон — на екрані висвітилася ім'я Дані. Вона взяла слухавку:

— Я вже виходжу, — сказала і вимкнула телефон, поклавши його в сумочку.

В останню мить обернулась до дзеркала в коридорі, глянула на себе й зітхнула. Одягла кросівки.

— Мамо, я пішла. Даня вже приїхав, — крикнула вона.

— А що, Даня не зайде в квартиру? — спитала мама, виходячи з кімнати.

— Ні, ми ще заїдемо за Златою. Хочемо встигнути купити попкорн до початку фільму.

— Добре, тільки не допізна, — усміхнулася мама. — І передавай Дані привіт.

Аня усміхнулась, поцілувала маму в щоку й відповіла:

— Добре, передам. Не допізна. — І вийшла з квартири.

Вийшовши з під'їзду, вона побачила темно-синю машину. Це був автомобіль Дані.

— Привіт! — сказав Даня, усміхаючись крізь відчинене вікно.

— Привіт, — відповіла вона, сідаючи на переднє сидіння.

— Ти гарно виглядаєш, — сказав він.

— Дякую. Їдемо за Златою?

— Ага. Зараз введемо її адресу в навігатор, — сказав Даня й подав їй телефон.

Аня ввела адресу, і телефон одразу заговорив жіночим голосом. Даня завів машину, і вони вирушили.

— Тобі мама передавала привіт, — сказала Аня.

— Дякую, дуже приємно, — усміхнувся Даня. — Як почувається Марина Вадимівна?

— Дуже добре, — відповіла вона.

Далі вони їхали мовчки. Але ця мовчанка була не напруженою — швидше приємною. У салоні тихо грала музика, а навігатор спокійно вказував маршрут.

Нарешті вони під'їхали до багатоповерхівки. Біля входу вже чекала Злата, усміхаючись і махаючи рукою. Даня моргнув фарами.

— Привіт всім! — вигукнула вона, застрибуючи на заднє сидіння.

Машина рушила в бік кінотеатру. Злата поглянула в дзеркало й побачила обличчя Дані. "Який він гарний," — майнула думка.

Аня обернулась, помітила цей погляд і з легкою усмішкою сказала:

— Ти гарно виглядаєш!

— Дякую! Ви теж гарно виглядаєте! — відповіла Злата. — Готові до фільму?

— Готові, — відповіла Аня, хоча в глибині душі відчувала хвилювання.