Між минулим і теперішнім.

Назар, Денис, Злата й Аня зайшли до кабінету — у них мала бути історія. Аня підійшла до вчительки й чемно сказала:

— Юліє Юріївно, пробачте за запізнення. Можна нам сісти?

— Добре, — відповіла вчителька трохи суворо, — але це перший і останній раз, коли ви запізнюєтесь.

Аня сіла за парту біля вікна, Злата — поруч, а Назар із Денисом сіли позаду. Вчителька почала урок:

— Відкрийте параграф 45. Наприкінці параграфа — запитання. Записуйте відповіді в зошит.

Але Аня була думками далеко від історії. Її погляд ковзав по сторінці зошита, та в голові роїлися зовсім інші думки. Вона досі не могла повірити, що побачила Даню — тут, у новій школі.

"Невже це справді він?" — думала вона. У пам'яті спливали теплі спогади: перерви, розмови після уроків, жарти, які розуміли тільки вони вдвох, як разом ходили в кафе по каву й круасани.

— Аня, — прошепотіла Злата, нахилившись до подруги. — Ти взагалі чуєш, що говорить вчитель?

— Що? — ніби прокинувшись, озвалася Аня.

— Ти вся ніби не тут. Це все через Даню?

— Так... Я згадала, як ми з ним колись проводили час — розмовляли, жартували, після уроків ішли за кавою... було весело.

— Все, втратила я подругу, — вдавано зітхнула Злата. — Тепер ти знову будеш із ним?

Аня всміхнулася й похитала головою:

— Ні, нас тепер троє — ти, я і Даня.

Злата усміхнулась у відповідь:

— Гаразд. Але давай уже відповідати на ці запитання з 45-го параграфа.

Позаду пролунав голос Назара:

— Ви вже відповіли на запитання? Яка відповідь на п'яте? — прошепотів Назар, трохи нахилившись уперед.

— Зачекай, зараз знайдемо, — озвалася Злата і швидко глянула на Аню. — Ти відповідала?

Аня кивнула й, не озираючись, непомітно передала Назару зошит, щоб не привернути увагу вчительки. Назар швидко схилився над зошитом, і разом з Денисом переписали відповідь.

— Аня, дякую. Візьми, — прошепотів Назар і обережно простягнув їй зошит назад.

Коли Аня взяла зошит, пальцями ледь доторкнулась до його руки. Від дотику в неї ніби пробіг струм — вона мало не затремтіла, але вдала, що все нормально.

"Він мені точно подобається... Але ж у нього є Лія. Він ніколи не подивиться на мене як на дівчину..." — подумала вона й опустила погляд, намагаючись зосередитися на параграфі.

Вона сіла трохи боком, так, що Назар міг бачити її профіль. Назар підняв очі й на кілька секунд просто дивився на неї — на її волосся, легкий вигин губ, зосереджений вираз обличчя.

— Тобі що, подобається Аня? — тихо запитав Денис, злегка штовхнувши його ліктем. — А як же Лія?

Назар здригнувся, ніби хтось вивів його з думок.

— Я... просто задумався, — коротко відповів він і опустив очі назад на зошит.

Денис змовчав, але продовжував поглядати на друга з цікавістю. Назар намагався сконцентруватися на параграфі, але думки плуталися.

"Я ж із Лією... Ми разом. Вона — яскрава, впевнена, весела. Але Аня..." — він крадькома ще раз глянув на неї.

Аня тим часом старанно записувала відповіді в зошит, та не могла позбутися відчуття, що хтось на неї дивиться. Вона трохи повернула голову — і зустріла погляд Назара. Їхні очі перетнулись. Мить — і обидва схилилися над зошитами. У повітрі повисла тиха, але відчутна напруга.

— Ну що, закохався? — прошепотів Денис, ховаючи усмішку. — Не дивись так, вона все зрозуміє.

— Та годі тобі, — пробурмотів Назар і відвів погляд.

Продзвенів дзвоник. Юлія Юріївна підняла голову від журналу.

— Усі зошити здали? — запитала вона. — Аня, збери, будь ласка, і поклади мені на стіл.

Аня зібрала зошити, віднесла їх на вчительський стіл, потім повернулася до парти, почала складати речі й кинула лукавий погляд на Злату.

— Ну, тепер точно треба кави, — усміхнулася вона. — Хочеш?

— Так, давай. Хоч трохи провітритися, — погодилась Злата.

— Це ж був останній урок. Зараз покличемо Даню й підемо в кафе за кавою і круасаном.

Вони вийшли з класу. Назар проводжав їх поглядом. Він чув, як Аня сказала Златі про Даню — і в голові промайнуло: "У неї з ним просто дружба? Чи щось більше?"

— Назар! — гукнув Денис. — Ти що, знову про Аню задумався? Дивись, щоб Лія не помітила, як ти на неї дивишся.

Вони вийшли з кабінету. У коридорі їх уже чекали Лія з Веронікою, але без Дані.

— А де Даня? — запитав Назар у Лії.

— Аня з подругою покликали його в кафе, він погодився, — відповіла та.

Вони рушили на вихід. Лія щось розповідала, але Назар її майже не чув — думки були зовсім в іншому місці.

— Назар! — вигукнула Лія. — Ти чуєш мене? То що — до тебе чи до мене?

— А, — отямився він, — може, підемо всі разом увечері в кіно?

Лія з Веронікою зраділи і радісно переглянулись.

— Класна ідея! — сказала Лія. — Тоді йдемо купувати квитки!

А тим часом Аня, Злата і Даня сиділи в кафе. Вони замовили круасани й каву. Аня посміхнулась:

— Я вас ще офіційно не познайомила. Злата — моя подруга, а це Даня — мій друг.

Даня трохи занепав духом, почувши слово "друг", але всміхнувся:

— Дуже приємно.

— І мені також, — відповіла Злата трохи розгублено.

Аня поглянула на Злату й одразу зрозуміла: Даня їй сподобався.

— Аня, — сказав Даня, — а пішли сьогодні в кіно?

— З радістю! — відповіла вона. — Підемо втрьох, Злато, ти з нами?

— Авжеж, піду! А на що?

— Зараз доїмо круасани й підемо купити квитки, — усміхнулася Аня.

Даня не показував виду, але трохи розчарувався — він мріяв піти з Анею сам на сам і сказати, що вона йому подобається. Та наразі просто усміхався, і всі троє пішли купувати квитки.

Вулиця була залита теплим сонцем, і троє друзів ішли тротуаром, сміючись. Кав'ярня лишила по собі приємний післясмак солодкого круасану й легкий аромат кави, що ще витав у повітрі.