Новенька.

    Аня стояла біля нової школи...

Усе було незнайомим і трохи страшним. Вона подумала:

«Іноді почуваєшся зовсім невидимкою. Але іноді хтось помічає. І тоді твоє серце починає битися швидше...»

Вона усміхнулась, побачивши його.

«Це тільки початок...»     

Повітря було наповнене весною — м'яким сонцем, ароматом розквітлих дерев і вологої землі після дощу. Аня вдихнула — саме повітря ніби підштовхувало її вперед.

Двері школи скрипнули, і зсередини почувся знайомий гамір — сміх, кроки, перегукування. Вона ще раз глянула туди, де щойно бачила його.

Хлопець стояв трохи осторонь, з рюкзаком через плече, покручуючи ключі в руках. Вони ще не були знайомі, але Аня вже знала: він — красень школи.

Коли до нього підійшла дівчина, Аня подумала:
«Цікаво, хто це така, що йде до нього...»

Раптом за спиною пролунав голос:

— Це дівчина Назара. Лія.

Аня здригнулася й озирнулася — не очікувала.
Перед нею стояла усміхнена дівчина.

— Мене звати Злата, — сказала вона тепло. — Ти новенька, так? Як тебе звати?

— Так, я новенька, — відповіла Аня. — Мене звати Аня. Я приїхала з Харкова до Києва. Мої батьки тут знайшли хорошу роботу.

— Добре, будемо дружити! — усміхнулась Злата. — Ти в якому класі?

— Я в 10-А.

Злата щиро здивувалась:

— Круто! Я теж у 10-А. Ходімо разом, покажу тобі, де кабінети. До речі, який зараз урок?

Аня полегшено усміхнулась:

— Дуже добре, бо я ще плутаюсь... Здається, англійська.

 Дзвоник покликав усіх до школи.

Злата й Аня зробили крок уперед — до дверей.

І саме в ту мить, коли Аня відвела погляд у бік, де стояли він і Лія, їхні очі зустрілися.
У нього було темне, трохи скуйовджене волосся.
І його погляд...

Веселий. Живий.
А усмішка — така, що одразу стало зрозуміло, чому дівчата називають його красенем.

Аня відчула:
«День став іншим. Весна — яскравішою. А серце — живішим...»

І пошепки додала подумки:

— Його звати Назар...

Злата легенько смикнула її за руку:

— Пішли, запізнюємось!