Шкільні спогади

Миготливі вогники гірлянди ледь помітно відбивалися в темно-зеленому склі. Горлечко порожньої пляшки з-під ігристого вказувало на Аліну. Деякий час вона вперто спостерігала, як залишки напою мігрували стінками посудини, поки та ще трішки похитувалася. Втім, це надважливе заняття не могло довго відтягувати мить настання неминучого. Дівчина підняла очі та спіймала зацікавлений погляд зведеної сестри.

— То що, правда або дія? — одразу озвалася Яна.

— Правда.

Їхня компанія з семи осіб віком від дванадцяти до вісімнадцяти років — результат родинно-святкового новорічного рандому. Як то часто буває, коли збирається багато людей в одному домі, молодше покоління відправили в окрему кімнату, аби дорослі могли повністю розслабитися. Повнолітні жертви цієї вікової дискримінації звісно намагалися оскаржити свій розподіл до дитячої компанії, але їхні претензії відхилили.

Яна й Аліна зустрілися вперше за останні кілька місяців. Вступивши до різних університетів, дівчата робили все, аби не сходитися на спільній території. Їхні батьки одружилися, коли вони навчалися у шостому класі, але дружніх стосунків між ними так і не зародилося. Сестри мовчки ненавиділи одна одну, а їхньої любові до мами й тата вистачало лише на те, аби зберігати напружений нейтралітет вдома.

— Розкажи про свій найгірший шкільний спогад, пов’язаний зі мною.

Аліна до болю прикусила нижню губу. Вона здогадувалася, чого добивається Яна. Сестра вкотре хоче самоствердитися її коштом, як це траплялося вже десятки разів. Це геть не складно, коли ти належиш до компанії лідерів класу, а твоя жертва-невдаха — класична біла ворона. Втім, то було колись. Вони вже не діти! Аліна не збиралася дарувати їй чергову перемогу. Вона не спасує й не побіжить тихенько виплакувати свою образу.

— Це було в одинадцятому класі…

* * *

Я майже три тижні пролежала в лікарні. Все починалося як банальна застуда, та ситуація виявилася значно серйознішою. Коли мене нарешті виписали, місто вже вбралося у святкову атмосферу. Все палахкотіло кольоровими вогниками та виблискувало барвистими іграшками. То там, то сям вчувалися новорічні пісні. Біля кав’ярень та магазинів повиставляли різноманітні фігури сніговиків, оленів, гномів, Санта Клаусів та інших символів свят. Деякі власники на стільки постаралися, що біля їхніх закладів повиростали величезні фотозони. Довершувала картину пухка снігова ковдра, що потріскувала під ногами.

Наша школа теж не відставала. Коридори та класні кімнати майоріли сніжинками, паперовими гірляндами та іншими саморобними прикрасами. Можливо, візуально та якістю вони дещо програвали купленим декораціям, але ми робили їх самі й від цього вони ставали ідеальними для нас. Навіть я встигла склеїти пару блискучих іграшок із фоамірану.

Кінець першого семестру був для мене тим самим періодом, коли дійсно хотілося йти до школи. Бо під впливом новорічного настрою всі ставали добрішими. Навіть мої однокласники знижували оберти принижень і мені вдавалося вирвати миті, коли здавалося, що я — звичайна дитина, в якої є друзі та безтурботні веселощі з однолітками, а не та сама дівчинка з останньої парти, яка завжди сидить сама, мовчить та ховає погляд десь на черевиках або власних долонях.

— Привіт! — озвалася я, коли зайшла до актової зали та постаралася продемонструвати невимушену посмішку.

Дехто привітався у відповідь, але більшість обмежилася короткими поглядами. Поки я намагалася вигадати, як поводитися далі, до мене підійшов Артур:

— То ти прийшла репетирувати флешмоб?

— Угу, — кивнула.

Вони вчили цей танець, поки я була відсутня. Виступати потрібно вже за два дні, тому задача переді мною стояла нелегка. Страх озивався хвилями тремтіння по всьому тілу, але він не змусив мене дати задній хід. Це останнє шкільне новорічне свято, тому дуже хотілося бути його частиною. Аби відчути себе повноцінною бодай на один день. Аби мати крихту приємних спогадів. Навіть якщо це лише швидкоплинна ілюзія…

— Ти якісь рухи вчила? — запитав Артур.

— Нічого вона не вчила! — поспішила вклинитися Яна. — Я намагалася щось показати, але вона не захотіла. Валялася на ліжку та корчила смертельно хвору.

Сестра дійсно приходила до мене в лікарню, але на самому початку, коли мене раз за разом душили приступи затяжного кашлю та температура понад тридцять дев’ять градусів. Наробила селфі з моїм блідим обличчям на задньому фоні, які опісля публікувала з підписами у стилі «підтримую попри все». То був один єдиний раз, але якщо зробити одразу десяток фотографій з різних ракурсів та публікувати їх через день, то можна успішно вдати турботливу сестричку. Ніхто не буде придивлятися до підозріло схожих світлин та деталей на них, коли ти одна із зірок класу!

В голові пронеслася картинка, як всі гучно регочуть, почувши тремтливе «Яна не показувала мені рухи». Тому я мовчки проковтнула образу. Як завжди, не змогла знайти сміливість, аби дати відсіч.

— Так, тоді пішли, — Артур покрокував до сцени, немов гордовитий павич, — буду тебе вчити.

Я пішла за ним під супровід зверхніх поглядів однокласників, подумки благаючи, аби ніхто з них не кинув якусь шпильку на мою адресу. Хлопець взявся показувати рухи. Я намагалася повторювати за ним, але аж фізично відчувала, якими недолугими виходили мої спроби. Тримала очі опущеними, бо знала: зустрінуся з презирливими поглядами однокласників й не витримаю. Втечу. А що вони саме такі, я відчувала кожною клітиною свого тіла.