Мікроби

Сонце світило на паросток горіха, як лампа слідчого. Олена стояла, вперши руки в боки, й розглядала його з виразом «ну?!», як дуже поганий поліціянт. Кіт Вікінг нюхав паросток і терся об нього щічкою, як дуже лагідний поліціянт. Андрій стовбичив поряд з філіжанкою кави в руках, як цинічний, але хороший в душі детектив, що пройшов всі кола нуарного запою і повернувся до життя завдяки справі (після шестигодинної нічної операції старенькому коту ще й не так виглядатимеш). Грак дивився з гілки байдуже, як поліціянт, якому лишилося два дні до пенсії. Малий кашлатий тер'єр Іт (він же Коп, він же Риєлтор) — збентежено, як стриптизер в формі поліціянта, якого раптом схопили за рукав і потягли розбиратися зі злочинцем.

— Ну і звідки він взявся? Я не саджала. Поряд горіхів немає.

Андрій знизав плечима.

— Може, прикотився горішок звідкись?

Всі подивилися на Вікінга. Той сів, байдуже глянув на небо і покатав лапкою маленький камінчик. 

— Ну, може, — зітхнула Олена. — Але ж він свої іграшки не закопує!

Всі подивилися на маленького старенького Іта. Купа шерсті, з якої блимали два очиська, підійнялась та опустилась — пес зітхнув. Копати та рити він дійсно любив (за що, власне, і отримав додаткові прізвиська). Закопував ласощі про запас, прикочені Вікінгом іграшки і таке інше. Наступного дня після того, як Андрій забрав його з лікарні (бідолаху принесли на присиплення через переїзд), він закопав старенький зламаний радіоприймач, який знайшов у клуні. Від підземної вологи пристрій таємничим чином замкнуло, і серед ночі уся вулиця аж підскочила під бравурні звуки «Польоту валькірії», що линули з-під землі.

— Ну добре, буде перепланування, — Олена почухала потилицю. — Не так цей горіх вже й заважатиме.

Повернувшись в дім, вона розкрила своє полотно з планом посадок і зітхнула. 

В одному кутку Олена вже посадила кілька троянд, але тепер там росли ще кулінарний мак та соняшники — синички взимку випадково повипускали з годівниці (а може, свідомо самі собі ферму влаштували). Від сусідів під забором протиснувся барвінок. Вітри та птахи вважали цю ділянку найкращою для скидання насіння диких квітів. І головне, вичищати це все добро все ніяк не доходили руки, бо спочатку хотілося покінчити з нескінченними шкідниками. Не дивно, що початковий стратегічно-огородній план вже був перекреслений десяток разів!

— Якось все йде не за планом, — Олена почухала себе олівцем по скроні. — Такими темпами птахи нам скоро і Івасика-Телесика принесуть, і Дюймовочку, і кого ще там ці шкідники розносять. 

— Жаб-мандрівниць?

— О, а я думаю, звідки жабка на городі взялася під горщиком. Я там фритілярію хотіла посадити, але куди ж її тепер. Залишу. Ладно, спи вже йди.

— Ага, — Андрій втомлено потер очі. — Ти вибачай, що сьогодні ресторан знову накрився. Якось сходимо, ага? 

…Лишившись на самоті, Олена видихнула, схрестила руки, відкинулася на спинку стільця і постукала ногою по підлозі. Отже, тепер в плани вліз ще й горіх. Суцільні стихії навколо. І шкідники. Шкідливі стихії та стихійні шкідники. І це тільки в городі! Ну, як там кажуть психологи, проблеми треба виписувати і тому подібне. Бо ворогів треба знати в обличчя. В пику. В нахабну мордяку. 

Отже, для початку Олена намалювала попелицю. Вийшло щось на зразок підтасканої квіткової феї з кабаре, хм. Потім слимака. Результат навіяв смутні спогади про «Зоряні війни» — втім, яка різниця.

…За десять хвилин перелік жуків та мишів скінчився, а от запал тільки почав набирати оберти. Отже, що ще дратувало? Ну, наприклад хвіртка, що почала низько й тужливо рипіти — достоту потойбічна пісня кита. 

Пригоди з готуванням — бо здавалося, що може бути простіше? Але й маєш, що останній раз через низку дивовижних обставин довелося влаштувати борщову церемонію з маленькими піалками, а потім махнути в китайську забігайлівку.

Особисте життя.

Ох.

Можна було б запідозрити Андрія в зраді, бо він частенько ночами був на роботі, але в такому випадку виходило, що його коханка регулярно кусалася, причому такому шикарному набору різноманітних щелеп позаздрив би й Чужий з його жалюгідними двома парами. 

І що, звісно, вона була власницею величезної колекції перук.

Що ж. Гиготнувши, Олена намалювала тітку з десятком висувних одна з одної щелеп і пасмами, і миттю страшенно Андрія пожаліла. Ну, зате він безтурботно зносив всі прояви природи: наприклад, Олена вже забула, коли останній раз голила ноги: воно б і треба, але то одне, то інше — то город отей, то… ну, власне, робота.

Робота. Від думки про понеділок аж гримаса мимоволі скорчилася, та що поробиш — накотився один з періодів, коли пріоритети завдань у керівництва змінювалися зі швидкістю світла і траєкторією кота з нападом нічного тигидику. Зараз Олена спробувала зобразити це і свої емоції щодо цього на папері, і вийшов такий собі вгодований мікроб. Зрештою — а що? Хороший формат. 

За другою філіжанкою кави Олена пошкребла в пам’яті й домалювала всіх інших мікробів: 

• капосну сусідську кішку Кльопу (Клеопатру), що лазила по подвір’ю і товкла квіти; 
• паркан, який був складений з незрозуміло де надибаних тіткою залізяк і після кожного фарбування кокєтливо відрощував пару нових непофарбованих площин;
• обіцяний на сьогодні град;
• незрозумілу напівсварку з приятелькою;
• платіж, що тривожно застряг в банку;
• наближення першого робочого КПІ (мікроб, від ходи якого стіни трусилися) і ще з п’яток таких. 

Потім Олена ще з хвилину посиділа над черговим порожнім розворотом. Повагалася й зло домалювала клубок ламаних ліній. Замальовувати хворобу улюбленої бабусі якимось кракозябром здавалося блюзнірством, але оці гостри злами фізично відчувалися всередині, і здавалось, якщо їх не випустити разом з усіма, стануть втричі злішими.  

Нарешті вона з дивним заспокоєнням оглянула кунсткамеру і пішла на подвір’я поратися. Вже на порозі згадала, що забула дописати стихійні лиха на кшталт неврахованої синичої ферми, і подумки махнула рукою. Потім встигнеться.