Епілог. Під старою грушею

Є моменти, що перевертають життя. І є люди, з якими ці моменти хочеться прожити знову і знову.

З нашого знайомства минуло трохи більше року. Ми їхали в машині Дані до Вінниці — на ювілей мого тата. Дорога була знайома, майже звична, але в повітрі витала якась особлива напруга. Рідні вже давно знали наших коханих, а ті — нашу родину. Але цього разу і Даня, і Марк поводилися трохи... дивно. Обоє мовчазніші, ніж зазвичай, ніби щось тримали в собі. І навіть у жартів було забагато пауз — між словами, поглядами, подихами.

— Дівчатка, а вам не здається, що ваші хлопці сьогодні якісь... підозріло чемні? — озвалася Лана, розставляючи тарілки на дерев’яному столі.

— Здається, — майже хором відповіли ми з Поліною.

Лана усміхнулася — хитро, як людина, яка щось знає, але не скаже, хоч як її не питай. Я примружилась, намагаючись щось вичитати в її очах, але вона лише знизала плечима.

Усі зібралися в альтанці під старою грушею, що колись рятувала нас від спеки ще в дитинстві. Лунали тости, тато розливав свою фірмову наливку «за новим рецептом», усі сміялися, пригадували якісь історії, а я ловила погляди Марка, які ставали все більш зосередженими.

Він підвівся, ніби хотів просто сказати тост. Але замість того — обернувся до мене.

Зробив глибокий вдих.

— Христя, сонце моє... Ти з’явилася в моєму житті несподівано. Але доповнила його, як отой останній шматочок пазла, якого так бракувало. За цей рік я відчув усе: і спокій, і бурю, і найтепліші миті. І зрозумів — ти моє щастя. Я хочу щодня прокидатися з тобою поруч, бачити твою усмішку, ловити твої погляди, обіймати тебе, коли світ ламається, і сміятися з тобою, коли він знову складається.

У мене вже на очах блищали сльози, а серце калатало, як шалене. Марк опустився на одне коліно і відкрив оксамитову коробочку. Червону. Ту саму, з фільмів.

— Ти готова розділяти зі мною кожну мить? Станеш моєю дружиною?

— Так, — прошепотіла я крізь сльози і сміх, і внутрішній крик щастя.

Він обережно вдягнув мені обручку на палець. І звідусіль, майже одночасно, почулося:

— Гірко!

Я притислася до нього, і в поцілунку все навколо зникло — тільки ми, старе дерево і небо, що схилилося над нами.

Та це ще не все.

Коли емоції трохи вщухли, встав Даня. Стихли голоси, навіть вітер притих. Він обернувся до Поліни:

— Поля... мій маленький ураган. Я не вмію говорити красиво, як Марк. Але я буду намагатися. Ти — найяскравіше, що зі мною трапилось. Ми зустрілися завдяки Христі та Марку, і я тоді навіть не думав, що побачу ту, хто зрозуміє мене з напівпогляду. Ти навчила мене бути собою. З тобою — легко. Весело. І дуже по-справжньому.

Він став на коліно.

— Я готовий підкорювати з тобою будь-які вершини. Але питання в іншому: чи готова ти?

Поліна мовчала кілька секунд. А потім усміхнулася, так щиро, як тільки вона вміє:

— Так, котику. Я готова.

І знову — обійми, поцілунки, вигуки, сльози і щастя, яке стрибало навколо кожного з нас, немов добре знайомий друг.

Під старою грушею, де колись грались дітьми, тепер народжувались нові сім’ї.

Момент безмежного щастя — той, що почався з випадкової зустрічі на спонтанному фестивалі…

І триває досі.

І, здається, ще дуже довго не завершиться.