Розділ 12. Той самий вечір, коли стало ясно

Найкращі історії пишуться не в книгах, а у спільних вечорах з правильними людьми.

Даня крутився перед дзеркалом зі скептичним виразом обличчя, підозріло оцінюючи свій вигляд.

— Ти впевнена, що це мій стиль? — пробурмотів, обтягуючи майку з капюшоном і засовуючи руки в кишені темно-сірих спортивок.

— Абсолютно, — кивнула я з усмішкою. — До мене ти завжди приходиш саме так. І щоразу виглядаєш на мільйон.

Він пирхнув.

— З плюсів — можна біцепсами похвалитися. Але мені здається, на побачення це не дуже підходить.

— Ти виглядаєш круто. Побудь собою. А далі — побачиш.

Даня зітхнув, ще раз окинув себе поглядом у дзеркалі, напружив м’язи, посміхнувся собі у відображення. Я закотила очі, але мовчки спостерігала, як він нарешті погодився. І ми вийшли з квартири.

Надворі вечірнє сонце вже не палило, повітря було тепле, з легким ароматом липи й кави. Ми спокійно пройшли кілька кварталів до «Dream».

— Кав’ярня? Серйозно? — озвався він, знову ввімкнувши внутрішнього скептика.

— Це твоє місце сили. І вона, до речі, теж любить тут бувати. Тож це — символічно.

Він кивнув, випрямив плечі й усміхнувся:

— Ну що ж. Побажай мені удачі.

— Тримаю кулачки, бро, — чмокнула його в щоку.

Я залишилась неподалік — на дитячому майданчику, як домовлялись. Невдовзі з'явився Марк. Він щось сказав сестрі наостанок, відчинив їй двері кав’ярні, а потім підійшов до мене.

— Сподіваюсь, усе вийде, — видихнув.

— Будемо спостерігати... Чи кудись підемо?

— По ролики?

— Читаєш мої думки.

Ця прогулянка вечірніми вулицями стала вже нашою маленькою традицією. Поки під ногами гуділо асфальтове покриття, ми мовчки котилися вперед — іноді поруч, іноді торкалися плечима. Міське повітря було наповнене музикою та сміхом із відкритих вікон, ароматами вуличної їжі, відлунням літа.

Через дві години мені прийшло голосове від Дані:

"Скоро буду."

А Марк отримав повідомлення від Поліни:

"Братику, став чайник."

Ми переглянулися і, не змовляючись, стукнулись кулаками. У їхніх голосах звучала радість. Побачення вдалося.

Я саме насипала чай у заварник, коли Даня подзвонив у двері. Без слів увійшов, обійняв і закружляв мене в коридорі, немов маленький хлопчик, що щойно здійснив щось грандіозне.

На кухні, поки я метушилась біля чайника, він сидів на табуреті, спершись підборіддям на руку, і дивився у вікно з такою м’якою, майже нереальною усмішкою, що я не стрималася:

— Даня, ти зі мною? — легенько закрила йому огляд.

Він прокліпався, подивився на мене, і в очах його світилися ті самі вогники, які я пам’ятала ще з юності.

— Це було… щось неймовірне.

— А детальніше? — я сіла навпроти, підперла щоку рукою.

— Вона не така, як інші. Ніжна, повітряна, але в очах — сталь. Відчувається глибина. З нею цікаво. У нас багато спільного — музика, фільми, подорожі… Вона розумна, любить подкасти, обожнює гори і... детективи! Можеш уявити?

— В тебе очі горять. Ти це все дізнався на першому побаченні?

— Уявляєш, так! — він сміється, трохи здивовано. — Вона як відкрита книга, яку хочеться читати повільно, аби нічого не пропустити.

— Чекаю вас обох у п’ятницю на вечерю, — усміхнулась я.

Він продовжив розповідати, а я слухала — вперше за довгий час, не перебиваючи, не відволікаючись, ловлячи кожне слово, кожну зміну інтонації. Десь поруч у іншій квартирі, в кількох метрах від нас, відбувалась інша розмова.

— Марк, а де ти його знайшов? — запитала Поліна, закусивши губу.

— Це найкращий друг моєї дівчини. Сподобався?

— Ніколи б не подумала, що з першої зустрічі так захоплюся кимось. Він такий... щирий. Йому не потрібно щось із себе будувати, він просто є.

Марк здивовано підвів брови:

— Цікаво. Христина саме це йому завжди повторювала — бути справжнім. Я думав, йому ще доведеться вчитися… А ти вже це побачила.

Поліна усміхнулася.

— Знаєш, я відчула, ніби ми давно знайомі. Якось... спокійно з ним.

— Думаєш, ще побачитесь?

— Звісно, навіть телефонами обмінялися — весело сказала вона.

У п'ятницю я накрила стіл і чекала на гостей. Марк прийшов першим, із квітами. Даня та Поліна з’явились згодом — усміхнені, легкі, немов після гарного фільму.

За вечерею знайомилися ближче, ділилися враженнями від першого побачення, жартували й сміялися. Вони вже будували маленькі спільні плани — і це було так природно, ніби вони завжди були в нашому колі.

Я поглянула на Марка, здивовано і трохи з ніжною іронією.

— Чому в нас ще немає планів на майбутнє, якщо ми знайомі на тиждень довше?

— Бо ми інтроверти, на відміну від них, — відповів, поклавши голову мені на плече.

— А якщо зробити крок і вийти зі своєї мушлі? Подвійне побачення на вихідних? - окинула поглядом присутніх. 

— Куди? — озвався Даня.

— В боулінг, — відповіла я після паузи.

— Я погано граю, — зізналася Поліна.

— Я тебе навчу, — Даня приобняв її за плечі.

— Він і мене свого часу навчив, — посміхнулася. — Хоча тепер завжди мені програє.

— Це означає, що наші шанси на перемогу більші, — підморгнув Марк.

— Це ми ще побачимо, — не відступав Даня.

— Домовились, завтра о шостій зустрічаємось в ТРЦ.

* * *

Усі зібралися на місці вчасно. Взяли по охолоджуючому напої, поділились на команди — я з Марком, Даня з Поліною — і зайняли свої доріжки.

— Команда, яка програє, оплачує рахунок, — примружилася я, зухвало зиркнувши на Даню.

— Домовилися, — відповів він, упевнено зустрівши мій погляд.

Перші кілька кидків були розігрівочними. Марк трохи промахувався, але старався; Даня ж навпаки — жартував і легко збивав кеглі, підбадьорюючи Поліну. Вона спочатку нервувала, але з кожним кидком ставала впевненішою — коли першого разу зробила страйк так здивувалась, що підстрибнула від радості. Даня радісно підхопив її й покружляв.