Розділ 11. У світлі ранку

Щастя — це не гучні зізнання. Це сніданки в тиші, усмішки без слів і тепло, що не минає.

Прокинувшись вранці, я довго не хотіла вилазити з-під ковдри. Повільний початок дня став уже звичкою: склянка води з лимоном, пів години на балконі — для себе, для думок. Потім сніданок. Хотіла приготувати Дані його улюблену запіканку, але хтось подзвонив у двері.

— Марк? — здивовано усміхнулась. — Ти вже скучив?

— Кожна хвилина без тебе… — він замислився, шукаючи в пам’яті якусь красиву цитату.

Я стояла з посмішкою до вух і чекала. Не згадав.

— Як життя без сонця, — підказала я.

Він усміхнувся, обійняв і поцілував у щоку. Та щойно його погляд впав на кросівки Дані біля дверей, усмішка зникла. Він перевів очі на мене, нахмурився. Грайливість випарувалась — лишилась тиша з ноткою напруги. Я не опустила погляд, навпаки — зустріла його очі впевнено, майже виклично.

— Що це означає? — тихо, але прямо. — Ми ж… наче пара?

Я кивнула.

— То що Даня з самого ранку робить у твоїй квартирі?

— Спить на дивані, — спокійно відповіла я.

— І ти вважаєш це нормальним?

— Ти ж знаєш, яка в нас історія. І якщо не довіряєш — навіщо ми тоді разом? Для мене в стосунках головне — довіра.

Він помовчав. Зітхнув.

— То чому він тут?

— Ти справді хочеш знати? Я розкажу.

Я повільно почала з вчорашнього вечора — з того, як Даня зізнався. Марку не сподобався початок, але він мовчав, слухав. Потім — про напад тривоги, про тремтячі пальці, про те, як я тримала його за руку, поки не стих буревій усередині.

— Я боюся залишити його самого в такі моменти, — сказала. — Ми рятували одне одного не раз. Уперше — ще в школі. Він перевівся в дев’ятому. Був мовчазним, закритим, однокласники вирішили «розколоти» його. А він не любить копатися в минулому. Вибіг з класу. Я пішла за ним. Не знаю чому, але відчула, що маю бути поруч — хоча ми тільки-но познайомилися.

Я зробила паузу, вдихнула.

— Потім — третій рік повномасштабного вторгнення. Ми повернулися до Києва, були сильні обстріли. Я жила у нього — в квартирі на другому поверсі, без вікон з сонячного боку. У ванній ми сиділи під сиренами, грали в «міста» і «хто я», бо я не могла більше читати новини. Він тоді рятував мене.

— Я розумію… — тихо сказав Марк.

— Для мене він — не просто друг. Він мій бро. Людина «екстрений виклик». Як і я для нього. І це не залежить від часу, обставин чи людей навколо.

Марк на мить замовк. Його пальці погладили мою руку.

— Якщо він подзвонить — ти поїдеш?

Я кивнула. Повільно, але впевнено.

— А якщо ти будеш зі мною?

Я не одразу знайшла відповідь. Марк — той, з ким я хочу майбутнє. Але ми знайомі лише тиждень. Даня — частина мого життя вже майже десять років.

Я глянула йому в очі. Він перехопив мій погляд і усміхнувся.

— Не відповідай, — сказав м’яко. — Що б ти не сказала, я поважаю твій вибір.

І з душі раптом спав тягар. На його місце прийшло легке, тихе щастя.

Марк нарізав овочі і знову завів розмову:

— Я думаю, Даню треба з кимось звести.

— Це безнадійно, — я закотила очі. — Він ходить на побачення частіше, ніж я на манікюр, і ніхто йому не підходить. Я вже не знаю, кого він шукає.

На обличчі Марка з’явилася лукава посмішка:

— Я знаю, хто йому треба. Моя менша сестра — така ж. В тиждень мінімум одне нове знайомство.

— Думаєш, вони ще не перетиналися? — запитала скептично, злегка підозріло звужуючи очі.

— Зараз перевіримо. Скинь мені його Instagram.

Я надіслала профіль. Марк глянув, перегорнув кілька фото й свиснув.

— Нічого собі. Фото у нього — як з журналу. Не дивно, що ти була в нього закохана.

— Мені вже починати ревнувати? — я примружилася і переключилась у грайливий режим.

— Що ти таке несеш, — засміявся. — Просто визнаю, що він виглядає достойно. Ходить у спортзал?

— Двічі на тиждень. Хоч і мене тягнув, але після першого силового тренування я ледь не прокляла все залізо світу.

— А от Поліна теж займається. Отже, у них уже є перше спільне заняття, — підморгнув і дістав телефон.

Марк набрав сестру. На диво, виявилося, що з Данею вони ще не знайомі. Тож домовилися про побачення сьогодні ввечері.

Я сіла на стільницю, спостерігаючи за ним, і не могла не всміхнутися. Марк підійшов ближче, його погляд — ніжний, руки — рішучі. Спершу легкий дотик губ, потім поцілунок у шию.

— Маааарк... — протягнула я пошепки, розгублена між жаром і здоровим глуздом. — Ти зможеш зупинитись?

— Зараз? У мене немає вибору, — хрипко прошепотів він, з усмішкою торкнувшись чолом до мого.

Я хмикнула і знову втонула в його поцілунках, допоки не задзвонив таймер. І в ту ж мить з кімнати почувся знайомий голос:

— Я не завадив? — Даня вийшов на кухню, сонний і трохи розкуйовджений.

Марк зиркнув на нього, зміряв оцінювальним поглядом.

— Та заспокойся, я вже на твою Христину не претендую, — жартома поплескав його по плечу Даня. — Але якщо образиш її — за себе не відповідаю.

— Не хвилюйся, я її люблю.

Я стояла, спостерігала і вперше за довгий час відчула спокій. Вони починали ладнати.

— Дань, ти сьогодні йдеш на побачення, — сказала я за сніданком.

— Серйозно? І з ким?

— З моєю сестрою, — відказав Марк, допиваючи каву.

— Ти мені довіряєш настільки?

— Може, це й погана ідея... — Марк зітхнув, але усмішка зраджувала справжній настрій.

— Єдина умова — будь собою, — додала я.

— Ще б знати, хто я такий, коли справжній, — пробурмотів Даня, задумливо втупившись у чашку. — Допоможеш підібрати лук?

Я кивнула.

Після сніданку Даня поїхав додому, а Марк залишився. Спостерігав, як я працюю: розглядав нові нотатки, фотографії, доторкався до папірців, на яких я писала ідеї. Потім дістав кілька книжок з моєї мінібібліотеки, погортав.