Розділ 10. Тиша, яка говорить

Ми звикли до драм, але справжнє — це спокій. Той, що не хочеться відпускати.

Тиждень після фестивалю був як ковток теплого чаю з лимоном — знайомий, м’який і трохи з присмаком очікування.

Ми з Марком майже щовечора складали пазли. Під фільми, під тло розмов, іноді — просто мовчки. Іноді його рука накривала мою, коли ми одночасно тягнулися до одного шматочка, і тоді в повітрі ніби зависав електричний струм. Він якось сказав:

— Знаєш, з тобою я ніби вперше дозволяю собі не поспішати.

І ця фраза не виходила з голови ще довго.

А ще — ролики. Вечірнє небо, теплий вітер, наше змагання хто перший, хто зловить кого. Я не рахувала, скільки кіл ми намотали навколо парку, але кожне — було як новий виток чогось більшого, ніж просто знайомство.

З Данею ми переписувались майже щодня. Фото його ранкових кав, жарти про те, як він «офіційно відкрив сезон домашніх обідів», і голосові з випадковими думками. Одну з них я переслуховувала кілька разів.

— Знаєш, мені здається, що щастя — це коли хтось поруч не тому, що треба, а тому, що хоче. Просто бути. Без зусиль. Без пафосу. І це зараз якось по-іншому відчувається.

Я сиділа на підвіконні, тримаючи чашку чаю, і всміхалась. Усе дійсно було якось по-іншому.

Я прийшла до Марка в суботній вечір. Він зустрів мене короткими обіймами і поцілунком у щоку, але цього разу в його квартирі відчувалось щось інакше. З кухні тягнувся аромат свіжої випічки, на журнальному столику в вітальні стояла тарілка з різними солодощами, поруч — коробка серветок, а на екрані вже було увімкнено Netflix.

— Марк, ми ж зазвичай беремо попкорн і снеки, — здивовано озирнулася я.

— Під мелодраму краще заходить солодке, — усміхнувся він, обіймаючи ззаду і простягаючи мені стаканчик морозива.

— Мелодраму? — я не приховувала свого здивування.

— Щосуботи я дивлюсь одну. Це як внутрішнє очищення — дати волю емоціям тижня. Я не боюсь сліз.

— То сьогодні ти покажеш мені ту частину себе, якої я ще не бачила? — ніжно провела пальцями по його щоці.

Він кивнув. Ми вибрали фільм і вмостилися на дивані.

Спочатку він був навіть смішний — я трохи жартувала, відібравши у Марка його морозиво, бо було смачніше. Замість нього віддала своє — вже наполовину з’їдене. Він тільки хмикнув і скосив на мене очі.

А потім фільм змінив тон. Ми завмерли, мовчки спостерігаючи за сюжетом. Під кінець сльози котилися самі. Я краєм ока помітила, як Марк теж витирає щоку. Прості сльози — не на показ, не з пафосу. Живі.

Я трохи підвелася, щоб обережно стерти вологу з його обличчя, але рука, якою сперлася на диван, зрадницьки зісковзнула — і наші обличчя опинилися надто близько. Його погляд був впевненим, цілеспрямованим. Мої очі розгублено металися.

Я не стрималася. Просто зробила те, чого хотіла — знайшла його губи. Спочатку — ніжно, майже несміливо. Але поцілунок швидко став глибшим, впевненішим. Кілька секунд спільного подиху — і Марк відхилився.

— Зупинимося, поки не пізно… — прошепотів він. — Якщо підемо далі, я не зможу зупинитись. А поспішати не хочу.

Його голос суперечив словам. Він хотів. Але я поважала його межі.

— Ти маєш рацію. В нас попереду все життя, — я вмостилась зручніше й хмикнула.

— Щось не так? — тихо запитав Марк.

— Просто задумалась.

— Про що?

— Про те, що останні стосунки в мене були… — я зробила паузу, — п’ять років тому. А коли розійшлися, я вирішила пожити для себе. Закохувалась лише в книжкових героїв. Поки торік Даня не зруйнував мій план. Але зараз… зараз я хочу бути закоханою тільки в тебе.

Марк усміхнувся — так, як усміхаються не словами, а поглядом.

— А я був у стосунках чотири роки тому. Вона зрадила. Я просто пішов. Без сцени, без пояснень.

— То, може… до біса ці обережності?

— Що саме? — він злегка нахилив голову, не зрозумівши.

— Не поспішати. Ми ж обидва вже давно були самотніми.

— Христя… — він лагідно штурхнув мене в плече.

У відповідь я поцілувала його в шию. Марк голосно видихнув.

— Це була твоя остання витівка на сьогодні?

— А як ти хочеш?

Він дивився мені в очі, ніби зважуючи щось важливе. Боровся між «треба» і «хочу».

— Христя… будь ласка.

— Гаразд. Не будемо поспішати.

— Пішли спати, — тихо сказав він і підхопив мене на руки.

У спальні він обійняв мене зі спини, і я заснула, слухаючи спокійний ритм його серця.

Я прокинулася, як завжди, рано. Поцілувала Марка в щоку — він і досі спав, закутавшись у ковдру до носа — й обережно вийшла з кімнати. На кухні зробила склянку води з лимоном і, прихопивши її, вийшла на балкон. Літнє повітря було ще прохолодним, але вже сповненим життям. У небі співали птахи, вітерець грався з листям, і я, заплющивши очі, вдихнула глибоко, наче хотіла залишити цю ранкову меланхолію в собі назавжди.

Повернувшись на кухню, порилася в шафках і насмажила млинців. На клаптику паперу залишила записку:

"З радістю поснідала б з тобою, але мені час. Смачного!"

І сердечко.

Ще раз зазирнула до спальні. Посміхнулася. І пішла. Спершу додому — переодягнутися, а потім — на нашу традиційну недільну зустріч з Данею.

У кав’ярні я здивувалася:

— Ти мене чекаєш, а не навпаки? — запитала, підходячи до столика.

— Привіт, — він підвівся і обійняв мене. — Виглядаєш щасливою.

— Почуваюся так само.

Його очі були трішки сумні, а посмішка — не така сяюча, як зазвичай.

— Розповідай, — мовив він. — Дам сьогодні тобі слово.

Я почала говорити. Про Марка, про наші вечори з пазлами під фільми, про дурниці, які він іноді говорить, і які чомусь залишаються в голові надовго. Мої очі світилися. Даня слухав, відкинувшись на спинку стільця, іноді дивився у вікно — як я раніше, коли слухала його історії.

— А ти, на скількох побаченнях був цього тижня? — запитала, підморгнувши.