Розділ 9. Назустріч вітру

Любов не завжди кричить. Іноді вона — це спокій, коли поруч хтось справжній.

Літній вітер грався з волоссям, поки в машині звучала легка музика — саме те, що потрібно після повернення додому. Даня заснув майже одразу, поклавши голову на рюкзак, а я залишилася наодинці зі своїми думками.

Ці кілька днів змінили нас. Ми знову стали командою, як колись. Але в той же час, щось зрушилося. Не в ньому — в мені. І це було... спокійно. Без надриву, без боротьби. Просто як поворот ключа в замку, що давно чекав, коли його відчинять.

Я припаркувалася біля свого будинку, зробила кілька фото сплячого бро — "для сімейного архіву", як завжди казав Даня, коли ловив мене зненацька під час буденних справ.

— Даня, — я провела пальцем по його щоці. — Прокидайся.

Він неохоче відкрив одне око, потім інше.

— Ти мені снишся?

Я посміхнулася.

— Приїхали.

— Я всю дорогу проспав? Чому не розбудила? Тобі ж було нудно їхати без моїх розповідей.

— Зате... був час подумати.

Він знизав плечима.

— На чай запросиш?

— Пішли.

Даня взяв мою валізу і потягнув на сьомий поверх. Квартира зустріла знайомим безладом. Поки я ставила чайник і насипала чай, бро вже розвішував нові магніти на холодильник. Я дістала з припасів солодощі, і ми разом почали переглядати фото з фестивалю, вибираючи, які з них варті соцмереж.

Потім він поїхав додому, залишивши мене в тиші, яка чомусь не здавалася порожньою. Я написала Марку, і ми домовилися зустрітися о шостій. До того ж, було трохи часу — я сіла за ноутбук і занурилася в роботу.

Місцем зустрічі стала наша улюблена Dream. Коли я зайшла, Марк уже був там. Він підвівся, тепло усміхнувся і притримав для мене стілець. Офіціант прийняв замовлення, а я втупилася в нього, мов дитина, яка чекає на сюрприз.

— Терплячість — не твій козир? — жартома підморгнув він і дістав планшет.

Коли я побачила перше фото — серце стислося. Я сиділа у світлі гірлянд, вдивляючись у захід сонця. Це було не просто зображення — це було відчуття. Мить, коли я була собою. Вільною. Живою. Емоції накривали хвилею.

— Це... неймовірно, — прошепотіла я. — Ти вмієш бачити серце моменту.

— А ти — створювати його, — відповів Марк тихо.

Ми на мить замовкли. Я перевела подих.

— Як з Данею провели час на фестивалі?

Я розповіла про фільм, екскурсію по замку, сувенірні лавки і про те, як співала.

— То ти ще й співаєш?

— Це хобі, як для тебе фотографія.

— А чому саме цю пісню?

Я відвела погляд у вікно.

— Напевно тому, що хотіла остаточно відпустити.

— Свої почуття до нього?

Я кивнула.

— Трохи більше року. Спочатку були друзями, дуже близькими, а потім... він торкнувся до мого серця так, що я не змогла втриматись. Це була залежність. Але не любов.

— Вилікувалася? — запитав Марк, нахиливши голову.

— Так, — посміхнулась. — А тепер — хочу дізнатися більше про тебе. Розкажи про свої захоплення.

— Пропоную гру. Я називаю одне своє, ти — своє, і пояснюємо чому саме.

— Поїхали.

— Перше ти вже знаєш — фотографія. Почалося з того, що я знімав друзів і вулиці. Потім — камера, курси, перші замовлення. А зараз... це спосіб бачити світ і ловити його красу. — Він усміхнувся і легенько торкнувся моєї руки. — Особливо, коли в кадрі ти.

Я зарум’янилась.

— Моє перше — музика. Співаю, скільки себе пам’ятаю. Мама каже, що я ще в три роки ходила по хаті і наспівувала імпровізації. Ніколи не мріяла про сцену — просто люблю, як музика наповнює простір. А для тебе — можу співати без мікрофона.

— Часто після важкого дня хочеться розслабитися, залишити думки десь осторонь і просто відволіктися. Тоді мені на допомогу приходять пазли.

— Серйозно?

— Так. У мене ними всі стіни завішані. Тобі, мабуть, як і більшості, здається, що це нудно — шукати шматочок, який підійде. Але насправді це допомагає впорядкувати думки.

— Ні, Марк, я не думаю як інші, — я заглянула в його очі. — Бо для мене це теж медитація. Увімкнути серіал або музику — і з маленьких фрагментів складати цілий світ.

— Тобто ти хочеш сказати, що я зустрів людину, яка готова складати зі мною пазли довгими зимовими вечорами?

— Угу. І не тільки зимовими.

На його обличчі була така щира суміш радості й здивування, що я не стримала усмішку.

— Ну, захоплення в нас співпало. Давай далі.

— Це навіть не хобі, а радше пристрасть. Вечорами, коли сумно або просто хочеться «перезавантажити» голову, я взуваю ролики і їду в парк. Мчу назустріч вітру. Це відчуття ніби... — він замовк, підбираючи слова.

— Політ, — тихо сказала я. — Ніби ти вільний птах, що ширяє між хмарами. Забуваєш про все й просто... живеш.

Наші погляди перетнулися. У них було щось більше за симпатію — визнання. Відчуття, що перед тобою — твоя людина.

Поруч із ним серце билося інакше. В животі танцювали метелики, а в кутиках очей защеміли сльози щастя. Марк м’яко стер їх великим пальцем і заглянув просто в душу.

— Чому ми не зустрілися раніше?

— Напевно, тому що всьому свій час, — я переплела наші пальці.

Ми просто сиділи мовчки. І навіть мовчання з ним було затишним. Потім я лукаво всміхнулась:

— Йдемо по ролики і на вечірню прогулянку?

Він підвівся першим і простягнув руку. Я вклала свою долоню в його — і ми рушили. Спочатку до мене, потім до нього, а далі — в парк. Взули ролики й полетіли наввипередки з вітром і один з одним.

Марк переганяв мене, розвертався, розставляв руки, щоб зловити в обійми — але мене так просто не піймаєш. Я грайливо його об’їжджала, а він сміявся мені вслід.

Нарешті зупинився біля лавки, ловлячи подих, а я — ні. Я ще котилася далі, не втрачаючи темпу.

— Христю, зупинись! — покликав він, засміяний і трохи захеканий.