Розділ 8.Там, де ми справжні

Іноді повернення — це не крок назад, а шлях до себе.

Я прокинулася пізніше, ніж зазвичай — емоції від фесту все ж здолали навіть раннього жайворонка. Вікно вже заливало тепле сонце, пташки десь за вікном влаштували свій ранковий фестиваль, а я — ще ні. Потягнулася, позіхнула й неохоче вилізла з-під ковдри. У голові ще лунав вчорашній вечір — сцена, пісня, погляд Дані.

Заглянувши в телефон, я з подивом помітила, що від нього — жодного повідомлення. Зазвичай навіть у найлінивіші ранки він писав щось — бодай емодзі кави або "Що снилося?". А сьогодні — тиша.

Перекинула на плечі сорочку, що лишилася на спинці стільця, і вийшла в коридор. Легенько постукала у двері його номера, але ніхто не відповів.

Спустилася вниз — у холі готелю вже пахло свіжою випічкою, кілька гостей розсідалися за сніданком. Але його не було видно й тут. Я озирнулася, мимоволі схрестивши руки на грудях, відчуваючи, як в мені закрадається легке занепокоєння.

Замовила каву і сирники на сніданок, вмостилася на літньому дворику під парасолькою і написала йому коротке:

"Ти де?"

Відповідь прилетіла майже миттєво:

"Збирай речі. Скоро буду."

Поснідавши й зловивши кілька сонячних променів, я повернулася в номер. Там ще лишався післяфестивальний безлад — розкинута футболка з минулого вечора, флаєри, що вилізли з кишені рюкзака, і паперовий браслет, який я чомусь не зняла. Я склала речі до валізи, затягнула блискавку й встигла ще раз проглянути кімнату, ніби залишала щось більше, ніж просто готельний номер.

Вийшла на балкон — залитий сонцем, ще не спекотним, але вже літнім. І саме в цей момент помітила внизу Даню, який вийшов із щойно припаркованої машини. Вона була чорна, блискуча, з тонованими вікнами — і зовсім не схожа на старий знайомий Данин велосипед.

— Дань! — гукнула я з балкону. — А це чия?

Він підняв очі й посміхнувся.

— Моя. Зараз підіймусь — усе розповім.

Я ще раз окинула номер поглядом, переконавшись, що нічого не забула, й вийшла у коридор. Даня вже чекав, забрав свої речі, взяв мою валізу і попрямував до виходу.

— Даня, кого ти пограбував? — спитала я, намагаючись не усміхнутися надто широко.

— Христя, — він закотив очі. — Зараз викраду тебе і завезу в ліс за такі жарти.

— А якщо серйозно?

— Знайомий купив собі нове авто, а це продав мені зі знижкою. Майже ідеальний стан.

— Так от чому ти насправді приїхав в Ужгород.

— Я хотів поєднати корисне з приємним, — відповів він, обережно складаючи багаж в автівку.

Я провела пальцями по чорному полірованому корпусу.

— З дитинства обожнюю подорожі на машині. Маленькою з батьками пів України об’їздили…

Неочікуваний порив прокотився по спині, і я обійняла бро.

— Дякую.

— За що?

— Що повертаєш мене в дитинство.

Він видихнув, ніби борячись із собою, потім обійшов машину і відчинив мені дверцята. А сам сів за кермо.

Даня погодився на мій літній плейлист, відкрив дах, і легкий вітерець пройшовся по шкірі, змішуючись із сонцем, яке розливалося по салону. Я підспівувала, танцювала на сидінні, тягнула руки вгору, ніби могла обійняти небо — і ловила кожну мить. А він вів машину й лише посміхався, як завжди, коли я була собою і не ховала емоцій.

— Welcome to the home, — промовив Даня, коли ми минули знак «Вінниця».

Місто зустріло нас легким, теплим дощем. А з колонок, ніби за режисурою якоїсь невидимої сили, заграла «Під вінницьким дощем».

— А ми з тобою не цілувалися під дощем, — мовив він ніби між іншим, і ця фраза зависла в повітрі, змішуючись із запахом мокрого асфальту.

Я кинула на нього здивований погляд, але нічого не відповіла. Повернулася до вікна й мовчки вдивлялася в краплі, що ковзали склом.

— Може, ще не пізно… — сказав він тихо, ледь чутно.

— Пізно, Дань... Нам давно не по сімнадцять, — прошепотіла я, не повертаючи голови.

Напругу, що повисла між нами, розбив вчасний телефонний дзвінок.

— Привіт, Марк.

— Привіт! Ви вже в дорозі? Я вибрав найкращі фото — обробив, підготував. Хочу показати.

— В Києві буду завтра, тоді й побачимось. Але можеш зараз скинути кілька?

— Та ні, я хочу бачити твою реакцію наживо.

— Марк, це нечесно! Я ображаюсь!

— До зустрічі, Христю.

— Серьйозно не скинеш?

— Абсолютно, — відповів із лукавим сміхом.

— Бай, — я цокнула язиком і завершила дзвінок.

Даня подивився на мене, як на маленьку дівчинку, що не отримала солодкого, і тільки похитав головою, знову зосередившись на дорозі.

Ми під’їхали до будинку. Вийняли з багажника пакунки й подарунки, і я жартома постукала в двері:

— А можна до вас у гості?

— Які люди! — озвався тато, який саме пораючись у дворі, почув мій голос.

А потім була традиційна півгодинна хвиля обіймів, вигуків «як ви виросли» і роздавання гостинців. Від кожного з рідних звучало, як ми рідко приїжджаємо. І, як завжди, обіцяли виправитись.

Тато, Рома — чоловік сестри — і Даня вирушили до мангалу, а я залишилася з мамою, Ланою та бабусею Дані на кухні.

— Христинко, а що там між вами з Данею? — несподівано запитала мама, нарізаючи овочі.

— У сенсі? Все як завжди. Ми найкращі друзі, — відповіла я, трохи занадто швидко.

— Та що ти кажеш… Він раніше так на тебе не дивився, — злегка примруживши очі, сказала вона.

— Мам, — я похитала головою, — ти щось вигадуєш.

Я кинула погляд на сестру, шукаючи підтримки. Вона єдина знала про мої почуття до Дані, але у її погляді читалося безслівне: «Мама права».

— Вам би поговорити про це, — озвалася бабуся, м’яко, як завжди.

Я зітхнула й подивилася у вікно — Даня стояв у дворі, щось казав татові, посміхався.

— Ми поговоримо. Але спочатку треба розібратися в собі. Тому, будь ласка, не підіймайте цю тему за столом.