Розділ 7. У серці цього міста

Деякі речі не потребують визначення. Вони просто трапляються — між поглядами, поміж словами, за рогом чергового ранку.

Світ прокидався повільно — як після довгого танцю й пізнього кіно. Сонце розливалося крізь жалюзі тонкими смужками, що вперто лягали на подушку, на мої пальці, на вчорашні думки. Я лежала на спині, розплющеними очима вдивляючись у стелю й згадувала не моменти, а відчуття.

Тепло пледа. Його плече. Камера, спалах.

Слова, які не прозвучали.

Я підвелась, зачепила телефоном край тумбочки й глянула на екран: повідомлень не було. Навіть від нього.

І знаєш, було якось... спокійно.

Без надриву, без очікування. Просто — новий день. Мій.

Я вдягнула сорочку на голе тіло, підійшла до вікна, відчинила його й вдихнула. Повітря в Ужгороді було свіже, як початок речення, в якому ще не знаєш фіналу.

Я вийшла зі свого номера, щойно годинник пробив дев’яту. Волосся ще було трохи вологим після душу, на плечах — лляна сорочка поверх топа, зручні шорти, з тієї самої категорії «для себе». Сходи скрипіли деревом, а під ногами лежала тінь від кімнатних пальм і світла, що текло з вікон.

Даня вже сидів за столиком у кутку їдальні — зі своєю звичною чашкою кави й телефоном, у який навіть не дивився. Його пальці торкалися обідка горнятка, але не пили. Просто сидів. В капюшоні. У своїй звичній «оболонці тиші».

— Доброго ранку, — я присіла навпроти, взяла собі круасан і апельсиновий сік. — Ти сьогодні в образі задумливого французького поета?

— Скоріше невиспаний аналітик, — відказав він, нарешті піднявши очі. — Хоча я не аналізував. Просто... прокинувся раніше, ніж планував.

Я кивнула, роблячи ковток соку. Мовчання між нами вже не було незручним. Воно мало інший тембр — після вчорашнього вечора все стало трохи… прозорішим. Трохи ближчим. І трохи складнішим.

— Як тобі вчорашній день? — запитала я, обережно.

— Атмосферний, — відповів він. — Хоч і трохи дисбалансний.

— Це комплімент?

— Це те, що є. Як фільм, у якого дуже гарне світло і хороша акторка… але дивний сценарій.

— Дякую. Це був комплімент лише до світла? — підняла брову.

Він посміхнувся вперше за ранок. Трохи перекошено, трохи з втомою — але щиро.

— До акторки теж.

— Ну, тоді... я сьогодні перепишу сценарій. Новий день, нові сцени, — сказала я, відкусивши круасан. — І головне — фінал ще не знято.

Даня знову відвів погляд. Але в ньому вже не було тієї тіні. Наче щось нарешті опустилося всередині нього. Або навпаки — піднялося ближче до світла.

Ми домовилися о третій сходити на екскурсію в Ужгородський замок, а коли сонце вже не буде так гріти — повернутися на фестиваль, що знову запалає фарбами. Я піднялася в номер і довго вагалася, обрати свій звичний образ — або ще день побути легкою та повітряною. Зрештою, одягнула ніжно-рожеву сукню в дрібну квіточку, заплела літню зачіску і додала пару срібних сережок. Усміхнулася собі у дзеркалі — трохи втомлена, але щаслива — й відчинила двері назустріч новим пригодам.

Замок зустрів нас прохолодним подихом каменю. Його високі мури мовчки спостерігали за нами, мов давно все бачили, все знали, тільки мовчали — як добрі хранителі. За мурами розливалося місто — черепичні дахи, балкони з кованими гратами, запах кави з корицею й щось трохи виноградне в повітрі.

Екскурсія здалася нам нудною: гід говорив беземоційно, ніби диктував підручник. Тож ми втекли — навпростець через вузький прохід у внутрішній двір, де старі лавки заростали мохом, а з отворів бійниць визирали хмари.

Даня був сьогодні бадьорішим, жартував і несподівано розповідав факти про місто, які вичитав в інтернеті — про ляльковий театр, де навіть дорослі плачуть, і про найдовшу липову алею Європи, яка пахне літом.

— Фотографуй мене, — урочисто сказала я.

Він кивнув і став обирати ракурс. Звісно, це був не Марк, який зніме так, що потім хоч на обкладинку, але я вперлася п’ятами в камінь, розправила плечі — і посміхнулася.

Повертаючись, ми купили кілька магнітів у вигляді замку та пішли на фестиваль.

І знову — палаючі гірлянди над головами, аромат чуросів і лавандової кави, килими з ковдр і пледів на траві, живі квартети й спів гітаристів з натхненням у голосі. Ми одразу попрямували до сувенірних лавок. Вінтажні прикраси, різьблені ложки, керамічні мисочки з тріщинами й характером.

— Дань, а давай дорогою додому заїдемо у Вінницю, до рідних, — запропонувала я, ставлячи назад на поличку керамічну пташку.

— Хороша ідея. Якраз їм сувеніри привеземо.

— Так, а тепер треба з цього всього щось обрати.

Після майже години блукань між прилавками, доброзичливих суперечок і тисячі "а подивися ще ось це", я нарешті зупинилась біля ятки з лляним текстилем.

— Ну от скажи чесно, ці серветки — це ж просто любов? — я приклала один набір до підборіддя, ніби приміряючи.

— Якщо любов пахне запеченим гарбузом і нею можна витерти стіл, то так, — зітхнув Даня, тримаючи в руках набір закарпатських приправ. — Але от мій варіант — практичний. І смачний.

— Мама скаже, що твоя любов швидко закінчилася. А мою можна ще й на фоточку викласти. До того ж — дивись, — я потягнулася до мила в крафтовій упаковці, — ручної роботи, з ароматом бузку. Улюблений запах мами з дитинства. Виграла.

— Добре, з мамою сперечатись не буду. А татові що? Вишиванку з написом «Люблю Ужгород»?

— Ні. Ось, дивись, — я показала дерев’яну підставку для ключів у формі замку. — «Ужгород 1322» — звучить солідно. Якраз для нього. Він любить історію.

— І завжди губить ключі. Розумно. А сестрі?

— Керамічна чашка кольору сонця, — я простягнула йому посудинку з глибоким жовтим тоном, — і ось набір листівок із ілюстраціями старого міста. Вона ж малює — буде надихатись.

— Знаєш, ти непогано справляєшся. — Даня поставив приправи назад. — Але найважливіше: що ми беремо бабусі?